пошук по сайту
Книги
|
Розділ 2.4 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.Головна → Дисертація → Розділ 2.4 2.4. Психологічні детермінанти актуалізації міфологем у традиційній картині світу людиниІндивідуальна свідомість людини твориться протягом всього її життя. Вона є сукупністю реальностей, створених людиною та їй повернених. Матеріально-об’єктивний стан світу остаточно не відомий. Людина має лише певні уявлення про нього, картину світу, що постійно добудовується в її свідомості. Як зазначалося в першому розділі, ця картина світу є предметною площиною нашого сприйняття і включає: загальнокультурні цінності, основні норми поведінки, обов’язкові для всіх, традиційний світогляд, менталітет, знання про світ, сприйняття світу та міфологеми. Якщо взяти за аксіому, що міфологеми – це матеріал, що зберігається в колективному несвідомому людства, постає питання про механізм «імпортування» міфологем в картину світу людини, про їхню актуалізацію та можливості усвідомлення. У першому розділі роботи було проаналізовано й диференційовано поняття «міфологеми» та «соціальні уявлення» (С. Московичі, Міфологема «людського буття», міфологема «сенсу», «долі», «добра», «справедливості», міфологема «смерті та безсмертя» - це конструктивний набір, що створює систему значеневих взаємопоєднаних елементів – картину світу. Об’єктивність як така не може існувати в межах суб’єкта, процес сприйняття відкидає її. Звісно, можна дотримуватись іншої логіки. Наприклад, К. Юнг зазначав, що “суб’єкт є певна об’єктивна даність, фрагмент світу, і те, що виростає з нього, в кінцевому результаті виростає з ґрунту світу… І саме найсуб’єктивніші ідеї ближче всього до природи та сутності, і тому їх можна назвати найправильнішими…” [19, с. 7]. Однак це твердження заперечує сам стиль взаємодії людини зі світом. Вона скоріше протистоїть йому, ніж становить цілісність з ним. Лише новонароджений перебуває у стані нероздільності з навколишнім світом, а розвиваючись, виокремлює своє «я». Від дня народження до трьох років дитина переходить період розвитку, що для людства тривав мільйони років. Відділившись від світу, протиставивши себе йому, вона стає окремим суб’єктом і починає сприймати інформацію крізь призму своєї суб’єктності. Весь час, від самого народження людина творить свій світ. Згідно з концепцією Л. Виготського з появою суб’єктивності з’єднувальною ланкою між зовнішнім та внутрішнім світами постає переживання [50, с. 383]. Саме за його допомогою особа присвоює, переносить “в себе” зовнішнє, творячи внутрішній світ. На сьогодні існує велика кількість підходів до розуміння переживання. Умовно їх можна поділити на такі, що означають його як стан, і ті, що надають йому значення динамічного цілеспрямованого процесу. Г. Гегель трактував переживання у значенні: прожити, вижити, бути живим після того, як щось відбулося, пережити події [58, с. 11]. З точки зору Е. Гусерля, переживання є відображенням зовнішнього світу в свідомості людини [58, с. 12]. Д. Теплов визначав переживання як повноправний психічний акт, в якому виражається вся повнота буття суб'єкта, який пізнає [36, с. 5]. Розробляючи стадії долання стресу, Дж. Харвіц визначає переживання як одну із стадій цього процесу [128, с. 28]. О. Леонтьєв інтерпретував переживання як своєрідний сигнал для особистості, що сповіщає про значення певної життєвої ситуації [130, с. 158]. Як суб’єктивний стан людини переживання описують Д. Будницька [36, с. 5] та Е. Варбан [42, с. 158]; як діяльність чи процес, спрямований на перебудову внутрішнього світу, метою якого є вихід з кризової ситуації - Ф. Василюк [41, с. 54], Р. Мей [167, с. 144] та Ф. Лерш, додаючи, що метою його є встановлення діалогу людини і світу [151, с. 94]. До того ж, переживання може виступати естетичною категорією. Всі наведені погляди можна класифікувати за чотирма напрямами: - емоційний стан, безпосередньо представлений у свідомості людини; - відображення зовнішнього світу у свідомості людини; - слід пережитого, що спрямовує майбутнє; - цілеспрямований процес діяльності. У межах нашого дослідження переживання розглядається як постійна цілеспрямована діяльність з “пере-живання” інформації, що має особистісний сенс [231], з метою оволодіння ситуацією шляхом відтворення іншої, внутрішньої реальності. Досвід завжди є досвідом переживання. Він набувається шляхом не фізичного контакту з предметом, а перенесення його на внутрішній план. Ця дія міфологічна, обрядова, вона зберігається в культурі. Як зауважує М. Папуча, обрядовість в цьому контексті потрібна не стільки для прояву переживання, скільки для повернення в нього, відтворення, що дозволяє здолати плинність життя. М. Мамардашвілі, переосмислюючи традицію запрошувати плакальників на похорон, дійшов висновку, що їхня роль полягає саме в тому, щоб «створити переживання», максимально загострити емоції, змусити людей відчувати. Ці “моменти гострого відчуття” є своєрідними “точками зупинки – фіксації переживання”, що лишають глибокий слід у пам’яті. Саме такий психологічний механізм діє, коли дитина слухає казку. У момент напруженої фіксації уваги на певних сюжетних мотивах виникає переживання. Це важливо саме тому, що в ньому сконцентровано сутність творення психічного. Свідомість умовно складається з “точок зупинки – фіксації переживань”. Саме моменти фіксації переживань утворюють внутрішній світ. Оскільки існування людини без внутрішнього світу неможливе, вона потребує і прагне переживань. Культура створює ці “точки зупинки – фіксації переживання”. Вона даність невіддільна від людини, і є способом задоволення потреби в переживанні, у глибшому розумінні, - потреби бути з внутрішнім світом. М. Папуча обстоює ідею, що об’єктивно існують відчуття та інформація зовнішнього світу. Але вони стають переживаннями, після певної роботи у внутрішньому світі людини. У цьому моменті виявляється динаміка існування психічного: сприйнята свідомістю людини інформація набуває емоційного забарвлення, але вона ще не є переживанням [228]. Як зауважував Е. Фром: «Дія і досвід свідомості є певним формуванням та переформуванням нашого світу [264, с. 221]». Нова особистіснозначима інформація набуває статусу переживання після того, як відбулася внутрішня робота – над осенсуванням, привласненням та включенням її як структурного компоненту до картини світу. Спосіб переживання виявляє індивідуальність суб’єкта. Переживання здійснюється шляхом означення, своєрідного кодування, що дозволяє перевести відчуття в знакову площину. Найчастіше знак - це слово, хоч може бути й малюнок, ритм, танок, обряд. Посилаючись на Особливого значення в цьому контексті набувають міфи. Як показав Поява символу є психологічним механізмом проекції внутрішнього змісту душі на природні явища, вважав К. Юнг [280], тому можна вивчати переживання, аналізуючи продукти творчості. Хоча при цьому є небезпека накладання суб’єктивних уявлень та особистого досвіду дослідника, адже процес аналізу творчості певною мірою також є творчістю. “Картина світу пращурів” міститься в колективному несвідомому людей, в чому реалізовується зворотній процес: виконуючи танок, співаючи, дивлячись на картину, людина викликає з несвідомого екзистенційні переживання своїх пращурів, їхнє відчуття світу. Зважаючи на це, обряд може стати психологічно небезпечним. Наприклад, під час весільної церемонії обряд викликає у свідомості молодят переживання пращурів: їхні клятви, настанови, автоматично стають їхніми, коли вони порушуються - спрацьовують механізми покарання. Міфологеми, виступаючи чинниками традиційної картини світу людини, зберігаються на рівні колективного несвідомого і активізуються за певних умов, придатних для відтворення. Особливість дитячого розвитку полягає в тому, що його кінцеві форми не задані. Жоден процес розвитку, крім онтогенетичного, не здійснюється за готовим зразком. Людина розвивається за зразком, який існує в суспільстві. За Л. Виготським, процес психічного розвитку — це процес взаємодії реальних та ідеальних форм [50]. Людина не може існувати поза культурою, і тому, відповідно до умов культури, з’являється набір міфологем, що впливають на життя, незважаючи на бажання людини. Парадокс полягає в тому, що, з одного боку, мислення дитини є міфічним, вона ніби «балансує між міфом та реальністю», а з іншого, збільшуючи обсяг свідомості, вона збільшує кількість своїх актуалізованих міфологем. Наприклад, якби дитина з нашого культурного середовища опинилася б у суспільстві, в якому немає поняття “доля”, вона віднайшла б його, бо навколишній світ, закономірності буття спільноти, зумовленість та циклічна відтворюваність життєвих циклів спричинили б пробудження міфологем, і не лише міфологеми «доля». Але цього не відбулося б з дитиною, що потрапила на виховання до тварин, бо живучи поза соціумом, вона не засвоїть жодного людського знаку – мови, руху, ритму… Адже це засвоєння можливе лише у процесі соціальної взаємодії [23, с. 355]. К. Юнг, дослідивши представників різних рас, дійшов висновку, що зміст колективного несвідомого є спільним для всього людства [279, с. 30], тому коли б «дика дитина» потрапила до будь-якої культурної людської спільноти, вона все одно оволоділа б знаками та вивільнила міфологеми, які успадкувала. Тобто, щоб “пробудити” міфологему, потрібно «оволодіти знаками» – символами культури. Коли дитина бачить посмішку матері, вона з часом розуміє, що це знак - все добре. Цей знак є одним з перших, що закріплюються в її свідомості. Далі, з ускладненням психічної структури, ускладнюється знакова система. Дитина оволодіває мовленням і «запускається» процес актуалізації міфологем з колективного несвідомого, що триває протягом життя: символ-знак, надходячи ззовні, викликає міфологему, вона переживається і, осенсовуючись, включається як структурний елемент у картину світу людини. Це, умовно кажучи, внутрішній канал появи міфологеми, в значенні того, що вона відтворюється з колективного несвідомого – її внутрішнього ресурсу. Механізм актуалізації міфологем у процесі соціалізації людини розгортається за такою схемою: сприйняття інформації з навколишнього середовища викликає певні психічні стани, що потребують переживання та осенсування. Вони кодуються в знаки і у формі міфологем включаються як структурні елементи в картину світу. Дотримуючись теорії соціального мислення особистості, зазначимо третій спосіб актуалізації міфологем. Він ґрунтується на самостійному переосмисленні особистістю законів існування світу, свого місця в ньому. Механізм включення в картину світу актуалізованих таким чином міфологем відбувається за такою схемою: сприйнята інформація з навколишнього світу викликає певні відчуття, що потребують діяльності, тому інформація аналізується особистістю, яка на її основі доходить певних висновків і, осенсувуючи їх, включає в картину світу. Всі три способи актуалізації міфологем у традиційній картині світу людини передбачають вплив фактора індивідуальності сприйняття колективного досвіду, привнесення в нього особистісного сенсу. Отже, людина потребує міфологем, тому що вона не здатна осягнути об’єктивну реальність. Роль переживання в цьому процесі полягає в тому, що воно „наповнює” внутрішній світ, надає сенсу реальності, яка твориться. Інформація зовнішнього світу стає конструктом картини світу тільки тоді, коли вона переживається і набуває особистісного сенсу. У процесі від отримання інформації до її переживання виявляється динаміка існування психічного. Цей процес здійснюється шляхом визначення-кодування, що дозволяє перевести відчуття в знакову площину. Процес актуалізації міфологем в традиційній картині світу відбувається трьома способами: із зовнішнього світу у процесі соціалізації та етнізації, з колективного несвідомого та як результат самостійного переосмислення особистістю законів і закономірностей існування світу, свого місця в ньому. Всі три механізми актуалізації міфологем у традиційній картині світу людини передбачають вплив фактору індивідуальності та суб’єктивності, що визначає процес сприйняття та втілюється в безмежних формах переживання [228].
|
Ψ консультація
...
|
||