Психологія: лекції, семінари,
практичні, сценарії тренінгів

пошук по сайту
ось
Вхід

Розділ 2.2 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.

ГоловнаДисертаціяРозділ 2.2

2.2. Міфологема “доля” в традиційній картині світу людини

Прийняття християнства в Київській Русі обумовило трансформацію світоглядної парадигми та спричинило синтез язичницьких вірувань з християнським вченням. Поступово один Бог перебрав на себе функції, які раніше виконував весь язичницький пантеон богів, зокрема й функцію керування долею також. Це втілено у висловлюванні: “Доля в Боге” [65, с. 14]. Якщо раніше, уявляли, що душею і долею нагороджували істоти міфічного світу, то з прийняттям християнства вважалося, що водночас з душею єдиний Бог дає людям долю. Християнство намагалося замінити віру в “сліпу долю” вірою в «осмислене провидіння» [259, с. 653], [91, с. 167]. Церква відкинула думку про долю як фатум, як про невідворотний наслідок. Віра в розумність вищого першопочатку не допускала, що воно здійснює щось хаотичне чи неконтрольоване, тому долю як поняття намагалися витіснити поняттям провидіння, божественного промислу [33, с. 1]. Основна ідея полягала в тому, що до народження людини її майбутнє вже визначене, але не фатально, а тому що "людина є частиною великого плану" [65, с. 14]. Вважалося, що вона може вільно обрати будь-який шлях, на відміну від людини дохристиянського часу, яка не могла здійснювати цього. У міфічних уявленнях, доходить висновку Є. Болотіна, доля частіше занапащає, а доля–провидіння веде до порятунку [33, с. 6]. У теїстичному уявленні спостерігається якісна трансформація ставлення до свободи та вибору, проте хоч вибір є, все ж кінцевий результат відомий – Страшний Суд, що демонструє невідворотність подій [66, с. 326]. Народна есхатологія зрозуміла цю думку по-своєму: людська доля – померти, і людська доля – потрапити на Страшний Суд [175, с. 136]. Наприклад, у Корані переважає ідея, що Бог наперед визначив та передбачив всі вчинки людей загалом та кожного окремо. Думка про свободу волі допускається, але на «грядущому Суді» кожен має отримати за свої справи [187, с. 92]. Ця ідея спільна для християнської та мусульманської доктрин. В ісламі, як і в християнстві, долю замінив Бог, добрий та справедливий. Ці перетрубації свідчать, що у процесі свого розвитку людська свідомість дозріла до прийняття відповідальності за своє життя.

На відміну від Заходу, ідея долі не могла з’явитися на буддійському Сході, бо там не було уявлень про початковий Хаос. Часом перекладають як «долю» вираз “воля Неба” [питтянь мин], але він означає не сліпу силу, рок, а вище приречення, яке має виконати людина, якщо хоче йти правильним шляхом, що звільняє її від залежності. Конфуцій стверджував: необхідно пізнати правильний шлях та йти ним. Від людини залежить її доля: якщо вона порушує приречення, йде проти природи, вродженого дару, то йде проти волі Неба, здійснює найбільший гріх – вбиває в собі атмана, своє істинне “я”, своє призначення [57, с. 98 – 101]. Конфуцій вживав приказку: "У житті і смерті є доля, багатство і знатність на небі" [106, с. 184]. Тобто протиріччя між долею та свободою не виникло, бо ніщо нічому не протиставлялося, світ сприймався як цілісність, а метою людини вбачалось знайти шлях та розімкнути коло.

У германців уявлення про долю виникло як певна діалектика. З одного боку, вона створювалась язичницькою “фаталістичною” доктриною, а з іншого, “активістською”, де «зустрілися» два поняття: “Божественне провидіння” та “колесо фортуни” [73, с. 155]. Бачимо, що уявлення про долю в різних народів і культур мають суттєві відмінності. Посилаючись на
Г. Гачева, зазначимо, що в кожного народу, культурної цілісності свій склад мислення, що зумовлює створювану картину світу, узгоджуючись з якою розвивається історія та поводиться людина [54, с. 21 – 22]. Але це лише один аспект проблеми, бо відмінність світогляду з’являється не як расова ознака, а внаслідок відмінності історичного шляху [272, с. 16]. На наш погляд, доречними є обидва твердження, адже картина світу формується під впливом багатьох факторів: історичної зумовленості, географічного положення, кліматичних умов, соціального устрою, і вона в свою чергу визначає історичні закономірності розвитку та розгортання подій. Несвідоме в концепції К. Юнга поділяється на два пласти: особистісне та колективне. Особистісне з’являється у процесі життя людини як витіснені змісти і творчі процеси, а колективне не має витоків в персональному житті індивіда, воно міфологічне за своєю суттю. К. Юнг, намагаючись виявити його основу, проводив експерименти з представниками різних рас, дійшовши висновку, що колективне несвідоме має спільний для всього людства зміст. Цей зміст, за К. Юнгом, складається з патернів – архетипів [279, с. 30]. Отже, постає розбіжність: несвідоме характеризується спільним для всіх народів змістом, але кожна нація, пройшовши своєрідний шлях розвитку, наповнює зміст свого несвідомого індивідуальним значенням.

Художня література є своєрідною пам’яткою, що зберігає глибинний сенс міфологем. Через 900 років після прийняття християнства у творах
Т. Шевченка одним з основних мотивів постає доля: Нащо ж мені краса моя, / Коли нема долі? (Думка «Нащо мені чорні брови») [273, с. 21]; Полюбила молодого, / В садочок ходила, / Поки себе, свою долю, / Там занапастила (Катерина) [273, с. 26]. Показово, що семантика долі у творчості Шевченка виражається словом «доля» в українських текстах 192 рази, у варіантах творах - 76, в російськомовних – 10. Слово “доленька” – 14, у російських три - крім того, вживаються  слова “судьба”, “недоля”, “талан”, “безталання” [171, с. 456]. Важко погодитись з думкою Є. Нахліка, що різкі повороти та зміни в житті поета наштовхнули його на відчуття неминучості, фатальності: «З дитинства відчуття знедоленості спонукало його шукати долі [171, с. 460 - 469]». Зазначимо, що поет акцентує саме на цій проблемі не лише у зв’язку з труднощами власного життєвого шляху. Поетична творчість є психологічним феноменом. Справжня поезія відображає душу не однієї людини - автора, а цілої нації, колективне несвідоме народу. Підтверджує цю ідею думка
Г. Грабовича. Аналізуючи поетичну творчість, він дійшов висновку, що міф у свідомості поета так щільно переплітається з його власним досвідом, що часом неможливо відрізнити поета від міфу, він сам стає ним [56, с. 170]. Свідомість поета є «дзеркалом душі» народу. Поетичне слово в європейських народів вважалося мовою богів, а поети наділялися рисами волхвів [184, с. 7]. Міфологічне уявлення про поетичне натхнення зближує його з даром пророкувати [61, с. 17], передбачати майбутнє. Воно прямо пов’язане з уявленнями про долю. Тому такий важливий його елемент, як “доля”, не міг не виражатися у творах Т. Шевченка, який є певним символом, уособленням української культури.

У XIX ст. тема “долі” набуває надактуальності для українців. Вони відчували свою залежність, внаслідок тривалого періоду кріпосного права в Україні, що спричинило втрату “відчуття свободи вибору”. Фактично, кріпак не міг вибирати, все вирішував пан, саме його воля була законом, і тому закріпачений селянин міг сподіватися лише на долю. Міфологеми «доля» є важливим компонентом філософії Г. Сковороди, П. Юркевича,
В. Вернадського [33, с. 1], творчості Л. Українки, О. Кобилянської,
О. Пчілки, народних пісень, переказів, байок, приказок, що є “результатом довгої соціальної еволюції міфу”, внаслідок якої змінилося обрамлення, але лишається основа міфу, що доносить до нас образи світосприйняття [169, с. 172]. Символічне значення міфологеми «доля» для українського народу важко переоцінити. В. Липинський зауважив: „...Ми (українці) - анархічний народ, коли справа доходить до прийняття доленосних рішень, виявляємо пасивність, нездатність до консолідації (як загальну тенденцію), тому що простіше знайти причину у “гіркій долі”, ніж у собі. М. Гримич вважає, що можливо в цьому відбився вплив ідеології “візантійського християнства” – “непротивлення злу”, яка призвела до того, що весь український фольклор пізньої доби буквально заполонила філософія залежності від власної долі [66, с. 323]». З точки зору психології, це дія захисного механізму раціоналізації: пояснюючи події крізь призму їхньої запрограмованості, людина звільняє себе від відповідальності за власні вчинки, знаходиться зовнішня причина і відпадає потреба шукати причини в собі. Ця думка підтверджується рядками з творів Л. Українки: «Ні долі, ні волі,/ У мене нема (Надія) [253, с. 14]»; «Коли ж се минеться! / Чи згинемо без долі? (Сльози – перли) [253, с. 38]»; «Прощай Волинь, прощай рідний куточок! / Мене від тебе доленька жене (Подорож до моря) [253, с. 17]»; «Сором хилитися, / Долі коритися  (Мі) [253, с. 24]».

Підсумуємо, що людині властиво шукати пояснень для власного заспокоєння, відчуття того, що вона контролює життя, впливає на його плин. Наприклад, за допомогою поняття “доля” можна пояснювати, чому щастить одному та не щастить іншому: чому б йому не пить, як в нього Доля не спить; лежить, лежить, а Бог для нього долю держить; без Долі хоч за пана і пан скупиться [174, с. 96]. Серед українського народу поширене уявлення про певний закон, що визначає закономірності протікання життя, на рівні відчуття і називається долею. Міфологема «доля» стала невід’ємною складовою існування нації, своєрідним символом, сподівання на неї характеризує менталітет українця. Можна помітити її прояви і в сучасному житті. Часто використовуються такі вирази: така його доля, не доля йому, шукати долі, боротися з долею, йти проти своєї долі, мабуть, не доля та інші. У деяких виразах слово «доля» не озвучується, але мається на увазі: так склалося, не склалося, на роду написано, так має бути та інші.

Атрибутивне вираження ідея долі набуло у вишитому рушнику. На ньому кольором символічно позначено віхи життя, що опредмечується в орнаменті як певний інформаційній код: «Я візьму той рушник, простелю наче долю…» (А.Малишко). Труну з небіжчиком опускають на рушниках [111, с. 67] - закінчується життєвий шлях, і останнім його символом є рушник. Молодята під час весільної церемонії стають на рушник – розпочинають спільний шлях у майбутнє, спільну долю. Він вишитий нитками, що є предметним символом долі.

Показово, що в перших рядках національного гімну саме «посмішка долі» виступає важливим фактором майбутнього успіху держави: Ще не вмерла України, ні слава ні воля, / Ще нам браття мелодії усміхнеться доля…, що в котре підтверджує значимість та глибинність міфологеми «доля». Тому для розуміння закономірностей розвитку української нації взагалі і її культури зокрема, доцільно зважати на роль міфологеми «доля» в картині світу нашого народу.

Історичний плин подій зумовив особливе значення міфологеми «доля» в структурі традиційної картини світу українців. Вона з архаїчних часів глибоко вкорінена в несвідомі, глибинні пласти психіки народу. Міфологічний матеріал для архаїчного народу був і формою самовираження, і способом мислення, і життєвим сценарієм [101, с. 216]. Він наявний і в сучасному житті, але вимоги сьогодення вимагають максимального контролю, бо «доля має справжній сенс лише в єдності з проблемою свободи вибору [250, с. 48]». У можливості вибору проявляється зрілість особистості.

Дуалізм міфологемного утворення - «доля», полягає в тому, що він зумовлений, і це незмінно, але саме можливість передбачити, вгадати майбутнє дає надію на зміни: Благослови Боже і Пречиста мати / Коровай зачиняти, щастя – долю вгадати (підкреслено мною. – О.С.) [153, с. 13]. Знання про майбутнє, що досягається передбаченням та ворожінням, дозволяє впливати на нього, змінювати, зокрема здійснювати вибір.
Т. Титаренко зауважує: “Здійснюючи вибір, особистість будує своє життя, свій світ, свою долю [243, с. 9]». Теїстичні уявлення зумовлюють ставлення людини до проблеми “свободи вибору”, стверджуючи, що вона мусить обрати вічне життя чи вічні муки [66, с. 326]. Згідно з цими уявленнями такий вибір є не вільним, а вибором приреченням. Людина мусить обрати шлях, але приведе він її лише до одного з двох варіантів. Проблема вибору в житті людини є глобальною і має екзистенційний характер. На наш погляд, вона вирішується самим вибором: людина може стати на шлях вибору, а може уникнути його. Шлях вибору – це шлях боротьби, вольових рішень та вчинків. Він важкий, позбавляє комфорту та зручностей, примушує напружуватись. У житті існує своєрідне протистояння між волею та долею. Цитуючи С. Карпиловську, зазначимо, що вибір стає тим смисловим центром, який фокусує на “полі боротьби волі з долею” всі смисложиттєві питання особистості. Людина залежить від долі, але існує й протилежне – залежність долі від людини, її свідомо-активного або підсвідомо-пасивного вибору [103, с. 268 - 269]. Якщо під долею розуміти обставини, що склалися, соціальну ситуацію та співвідношення успіхів і невдач, очевидно, що людина може обрати шлях покори чи шлях боротьби. В останньому випадку вона обирає протистояння долі, тобто починає діяти, докладаючи вольових зусиль.

Підхід, що вимагає протиставлення долі і свободи вибору, має за основу невротичний компонент, що примушує людину напружуватись, намагаючись «підкорити» або відкинути долю. Він не зважає, що без долі як такої існування неможливе, адже будь-яка сукупність подій, незалежно від вибору, інтерпретується як доля. Вихід з цього протиріччя запропонував Л. Зонді, виділивши два типи долі: нав’язану та вільну. До чинників, що нав’язують долю він відніс, перш за все, спадковість та афективну природу людини, оточення (соціальне мікро- та макро- середовище), професійний та матеріальний статус, що визначає оточення, ментальне середовище (політичний та релігійний світогляд, виховання, можливості здобути освіту). Поняття «нав’язана доля» означає, що людина не вільна в своєму виборі, здійснює його під впливом цих факторів. Таку зумовленість Л. Зонді пояснював тим, що рецесивні гени, пригнічені сильнішими домінантними генами, також намагаються виявити себе. Якщо домінантні гени виявляються як фенотип, слабші, рецесивні гени заявляють про себе геотропічно та генотипово. Визначені Л. Зонді фактори важко піддаються змінам, але дослідник припускав, що доля частково може бути вільною, він протиставив  долі, що нав’язується, свободу вибору та особистісну відповідальність [95]. Сучасний психологічно-здоровий підхід до феномена «доля» полягає у визначенні факту його існування, не втрачаючи з поля зору впливу на життя особистої відповідальності та особистісного вибору [229].

Міфологема “доля” посідає значне місце в глибинних пластах свідомості українського народу, що спричинено екзистенційним значенням долі, з одного боку, і тривалим історичним періодом існування кріпосного права в Україні, з іншого. Незаперечним є й те, що міфологема “доля” має дуже давнє коріння, що сягає архаїчних часів, однак, сучасна людина здатна здійснювати відповідальний вибір.

← Попередній розділ

Наступний розділ →

...

Всі права захищено. Копіювання матеріалів дозволяється лише із вказанням авторства та посиланням на першоджерело.
Copyright MyCorp © 2018