Психологія: лекції, семінари,
практичні, сценарії тренінгів

пошук по сайту
ось
Вхід

Розділ2.1.3 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.

ГоловнаДисертаціяРозділ 2.1.3

2.1.3. Період релігійного синтезу у становленні світоглядно-віросповідних вчень, пов’язаних з міфологемою «доля».

Первісне суспільство визначало рівень свободи та обмежень для своїх членів, не відокремлюючи особистої сутності від родового буття. Тому в цей період доля не виділялась ні від логічної послідовності подій, ні від “волі духів”. У процесі становлення держави та цивілізації ці поняття були розмежовані. Наприклад, у ранній античності буття людини визначалося її “долею” (частиною) в полісному устрої. В образі мойр виражалося значення долі як цієї частини. З кризою полісного устрою на перше місце виходить “тюхе” – випадок, талан [259, с. 653]. Але ці два поняття становлять сутність одного й того ж явища: доля, як і від випадок є зумовленою, відмінність полягає в тому, що випадку можна уникнути, він може й не статися. З появою такого уявлення концепція “невідворотності долі” втрачає свою ортодоксальність, з’являється надія на порятунок, що пізніше втілилося в Візантійській християнській доктрині. У Римі "доля" зазнала іншого осмислення - як невідворотне, всеохоплююче відчуження від життя конкретної людини – “фаталізм”. Сутність його в тому, що фатуму неможливо уникнути [259, с. 653]. Це ілюструє інший аспект християнського вчення - про невідворотність кінця та настання Страшного суду як останнього етапу існування людства на Землі. Існує припущення, що ідея Страшного суду прийшла зі стародавнього Єгипту, де вона існувала в системі вірувань у бога Озиріса, який зважує на вагах добрі та злі справи людини після її смерті [3, с. 165].

Міфологема «доля» притаманна більшості культур, але уявлення про неї мають ряд розходжень та нюансів. Як уже зазначалося, римські уявлення про долю ближчі до фаталістичного (доктрина Страшного Суду стверджується в проповідях католицьких священиків, що є виявом фаталізму Риму), на відміну від грецьких, що допускають талан. В. Горан зазначає, що для давньогрецького світогляду є характерним розуміння «долі» як безособової влади соціальних сил та структур над індивідом, належність до якої обмежувалась його походженням. Вона вважалася заданою від народження до смерті. У світогляді давніх греків відбилась, з одного боку, індивідуалістична тенденція, а з іншого, абсолютна залежність індивіда від соціальних структур [64]. Соціоцентричний підхід того часу яскраво виявився в поглядах Платона. Він писав, що розвиток людини з народження є наперед визначеним, вона підтримує та укріплює державу. За філософією Платона, людина є частиною цілого і має жити заради цього цілого [234].

В Україні переважає візантійський тип християнської віри, що свідчить про близькість для українському народу саме грецької світоглядної парадигми. Цікавою в цьому контексті є думка І. Франка: “Історія всіх релігій показує нам наглядно, як людина на кожному ступені свого культурного життя творить собі богів на образ і подобу власних ідеалів. З часом, коли дух людський піднімається над матеріальною стороною, одухотворяється і уявлення про Бога. Старі оповідання про Бога коваля, теслю, переходять в оповідання про воїна, а пізніше спасителя [261, с. 105]». Зазначимо що в тогочасному релігійному мисленні відбувався процес індивідуалізації богів та ускладнення їхньої сутності, що призводило до зміни ставлення до них та до навколишнього світу, а ці зміни в свою чергу породжували явище зміни ціннісно-етичних настановлень та світоглядно-віросповідних уявлень, стимулюючі процес перетворення та розширення свідомості. Для формування менталітету релігійний чинник мав надзвичайне значення. Релігійні явища неминуче набувають етнічного забарвлення, включившись у релігійну структуру. Взаємодія релігії з тими етнічними структурами, в межах яких вона була поширена, сформувало так званий етноконфесійний синкретизм. У цьому явищі виявляється унікальність національних структур, що залежить від специфічного бачення і тлумачення світу, створення його національних образів [105, с. 3]. І. Нечуй-Левицький підкреслював: “Незважаючи на те, що християнські догмати та християнська мораль вже увійшли в народне життя, ще й досі між народом не згинуло давнє поганство. Воно держиться в житті народу: в обрядах і звичаях, у колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, весняних іграх, у приказках, забобонах і ліках сільських знахарок” [174, с. 4]. За влучним висловом М. Драгоманова, які люди, такі в них і боги [81, с. 7]. Християнська релігія, а поруч з нею і культура, були привнесеними утвореннями, що закріпилося на ґрунті самобутніх культури та вірувань українського народу, набувши специфічних ознак. Багато авторів відзначують двовір’я слов’янського народу [105], [263], яке виражається в тому, що дотримуючись приписів християнства, люди продовжують жити за законами пращурів, взаємодіючи з природою, духами і шукаючи гармонії зі світом саме шляхом такої взаємодії.

Ідея долі не втратила свого первинного традиційного значення з утвердженням християнського віровчення. В Україні воно нашарувалося на тисячолітні уявлення та традиції, набувши місцевого колориту. Причина цього складного явища релігійного синтезу полягає в тому, що язичництво формувалося досить тривалий час і відображало ціннісно-світоглядні уявлення народу, об’єктивувало його переживання світу в певний період та на певній території, а насаджене за короткий часовий проміжок князем Володимиром християнство не відповідало традиційному світовідчуттю та світорозумінню людини. Обряд хрещення був переважно зовнішнім ритуалом [98, с. 6 – 7, 248]. Соціально-політичний процес у державі вимагав від людей адаптації до ситуації, що виникла і їхня свідомість специфічним чином поєднала традиційні уявлення про язичницьких богів з віровченням про життя та значення християнських святих. Цей процес полегшувався тим, що християнство не заперечувало, а навіть стверджувало основи ціннісно-етичних уявлень та моральних настановлень. Воно також ґрунтується на бінарному міфологемному утворенні: жінка – чоловік, що виступає основою, сенсовою матрицею християнського віровчення, проявляючись у вірі в Бога та Божу Матір.

У сучасних дослідження проводяться паралелі між християнськими святими та язичницькими богами. Образ Бога Велеса ідентифікують із Святим Миколою. Обидва образи пов’язані з сутнісним метасимволом - водою. Згідно з повір’ям, Святий Микола навесні обходить землю, перевіряючи, чи все в ній до ладу [246, с. 31] за аналогією до Велеса. Крім того, Святого Власія, покровителя худоби, також деякі дослідники вважають перевтіленим уособленням Велеса [90, с. 48]. М. Ткач вважає пізнішою трансформацією Велеса - Іллю, покровителя води, та Авсенія і Василя, хоч інші джерела наближають Іллю і Перуна, покровителя блискавки й неба [246, с. 51 - 52]. Очевидно, ознаки та функції образу Велеса з часом були приписані святим - Миколаю, Власію, Авсеню, Василю і, можливо, Іллі.

Жіночий первень міфологеми «Велес – Мокоша» також піддався синтетичним релігійним процесам, але лишився більш цілісним. Найчастіше Мокошу порівнюють зі Святою Параскевою П’ятницею. М. Грушевський писав про образ П’ятниці як найміфічніший. За народними віруваннями, вона карає тих, хто не зважає на застереження та пряде в її день, тому в п’ятницю жінки не пекли хліб, не золили сорочок, не розчісувались. Дотепер збереглося повір'я, що сни з четверга на п’ятницю збуваються. П’ятниця на символічному рівні означувала долю. У жіночому середовищі існувала настанова, що з середи до п’ятниці необхідно допрясти нитку, бо доля плакатиме, що їй не дають спочити [234, с. 695 - 696]. П’ятниці жертвували снопи льону. За уявленнями вона сприяла прядінню, і пов’язана з водою як першоелементом. [234, с. 38], [148, с. 430]. У деяких легендах вона сама карає за те, що жінки порушують правило не прясти в цей день, іноді звертається за допомогою до Іллі [67, с. 223]. П’ятницю найчастіше зображували суворою жінкою, але в деяких піснях вона добра: До тебе йде свята П’ятонька, / Дарує тобі як матінка (волинська колядка). М. Грушевський не поділяє думки, що цей образ прийшов з язичницького культу [67, с. 224], але більшість дослідників вважають, що змінилось лише ім’я, а функції цього образу лишилися. Народні пісні зберегли відгомін минулих матріархальних вірувань: «Ми були в Бога, / Молилися Богу, / Святій П’ятниці, / Марусиній матінці [109, с. 695 - 697]». Дослідники прирівнюють і знаходять спільні риси в образах Матері Сирої Землі, Мокоші та Параскеви П’ятниці [184, с. 97], іноді Покрови [234, с. 38]. Традиційне свято Покривання Святої Богородиці, дало їй скорочене ім’я Покрова, що в уяві народу символізує її заступництво та опіку над людьми.

Як уже зазначалося вище, існувало уявлення, що саме мати дає дитині долю. Тому, гіпотетично, в процесі трансформації та адаптації первинних уявлень народної свідомості, християнське вчення переклало функцію наділення долею на Божу Матір. На одній з фресок Софійського Собору в місті Києві Божу Матір зображено з веретеном у руках (див. дод. А.2), що доводить її причетність до творення долі. У процесі історико-психологічної реконструкції було відстежень, що нитка та веретено є давніми сакральними символами долі, відповідно жінка зображена на іконі з цими предметами, є її володаркою, управителькою. Писання образів святих було нормованою діяльністю, яка здійснювалась за певними визначеними канонами і відступництво від них суворо каралося, тому художник не міг привнести до фрески свого мотиву, чи фантазії, а зображував образ за чіткими сформованими уявленнями і поява певних предметів була не випадковою.

Міфологеми «Божа Матір» та «Параскева П’ятниця», як було обґрунтовано, пов’язані з долею, тому увиразнюється подальша трансформація міфологеми – «Богиня-Мати» на образ Параскеви П’ятниці та Божої Матері. Період релігійного синтезу уявлень, пов’язаних з долею, виражається такими міфологемами: Велес – Святий Миколай (Власій, Авсеній, Василь, Ілля) – Мокоша - Параскева П’ятниця – Божа Матір (див. таб. 1.3.)

На різних стадіях розвитку міфічної свідомості в долі не завжди вбачали божественну сутність. У російських фольклорних зразках поширене уявлення про долю людини, якою вона наділена при народженні і не може її змінити. Вона не залежить від задатків та особистих якостей [175, с. 131]. Долю розуміли не як богиню - персону, а як певну частину, якою наділяють. Зазначимо, що слово «доля», поміж іншим, означає міру ваги, що становить 1,96 частину золота [276, с. 578], що має символічне значення. В одному з найзмістовніших та найменш досліджених джерел літератури гностицизму “Пістис Софія” (приблизно 30-ті роки ІV ст.) описується бесіда між Марією-Магдалиною та воскреслим Ісусом [139, с. 374], в якій виражається уявлення про Гайгамену – долю, рок, фатум. Це слово, як і мойра, походить від грецького - «отримувати за жеребом» [251, с. 15]. За цією логікою доля постає як частка, яку отримують у результаті випадкового розподілу. Цей символізм виявляється в головних обрядових дійствах, пов’язаних з найсуттєвішими віхами в житті людини: народженням, одруженням, смертю. Його символами є переважно їжа, хліб. Зазначимо, що метафорично (на символічному рівні) хліб означає не лише благо, а й долю людини, що виявляється в мовних кліше: “відрізана скибка” – доросла дитина та інше [248, с. 145]. Цей символізм проявляється в обрядодіях різних регіонів України. На Тернопільщині кумі, яка несе дитину до церкви, належить брати шмат хліба з цукром за пазуху і стояти з ним під час хрестин. Повернувшись, слід розподілити його між усіма в хаті, починаючи з батьків і примовляючи: “Щоб та дитина була вам мила як хліб та солодка як цукор”. У багатьох регіонах України під час святкування хрестин поширений звичай «ділити бабину кашу», що в сучасній інтерпретації замінена цукерками, а на Підляшші - яєчнею [34, с. 108].

У весільних традиціях відбився символізм розподілу в акті краяння весільного короваю, поширеному не лише в Україні, а й в Білорусії та Польщі [248, с. 145]. Підтверджує думку про значення долі як частки й сама назва короваю – “Доля” (Тернопільщина, Івано-Франківщина): “Ой, у четвер, у передвечірню годину, / Посходилась вся Марусина родина, / Принесли їй півкоритця муки на долю, / Ой, яка ж та доленька біла буде, / Принесли їй півкоритця масла до долі, / Ой, яка ж та доленька  пухкенька буде, / Принесли їй півкуля цукру до долі, / Ой яка ж та доленька солодка буде, / Принесли їй пів копи яєць до долі, / Ой, яка ж та доленька ясненька буде [34, с. 139]»; Йшов Івашко на посад, / Стрічає його Господь сам, / Із долею щасливою, / І з доброю годиною…/ Пречиста сама порядок вела, / Сам Господь стояв, доленьку давав [67, с. 11]». Існує таке повір’я: як випечеться коровай, така буде доля в подружжя [111, с. 32]. Зазначимо, що часто означуючи долю вживають смакові характеристики - солодка, гірка. Ознаки обряду випікання весільного короваю знаходять в поселеннях часів трипільської культури [98, с. 290]. В. Скуратівський висунув гіпотезу, що коровай у ті часи був однією з форм жертвоприношення [234, с. 521]. У общині весілля було справою всього роду. Молодій належалось отримати суспільний внесок у свій добробут, що було наслідком ведення натурального господарства, а громадським схваленням шлюбу ставало краяння весільного короваю. Ця символічна дія починалася словами на зразок: "Дозвольте коровай різати, на мир роздати [111, с. 53]" – тобто розподілити між членами роду, здійснити поділ так, щоб кожен отримав свою частку. Ідея міжобщинного розподілу втілена в чисельних піснях: “Дружка коровай крає,/ Золотий ножичок має,/ Край, дружко, хліб дрібненько,/ Най буде поділенько [34, с. 156 - 157]». У цих рядках виражене суспільне сподівання на рівний розподіл: що кожен отримає свою частку за принципом “первинної справедливості”.

“Розподіл”, як і будь-який символ, може мати дві протилежні інтерпретації, які мають злитися в одну, щоб він набув свого повного сенсу [141, с. 46], тому поділ короваю супроводжується подарунками: “Ой, мати дочку частує, / Щастя, долю дарує. / Ой не зозуля кує, / Батько дочку дарує, / Щастінком, здоровейком, / Доброю долейкою [34, с. 157]». У цей символічний момент кожен член спільноти отримує хліб – долю, і дарує долю. До приготування короваю належить ставитись сумлінно. Весь процес - це ряд наперед визначених дій. За народним віруванням, коровай мають замішувати сім жінок, під час замішування вони співають веселих пісень, оспівуючи воду, сім яєць від семи курей, муку, змелену на семи млинах [15, с. 18], («...семилітня пшениця, / Із трьох криниць водиця, / Сім кіп яєць… [80, с. 43]»). Повторення числа сім невипадкове, воно має сакральний сенс, фігурує в легендах про створення світу. На Лемківщині коровай прибирали вильцем з трьох гілок або пташками. У зовнішньому вигляді короваю відтворюється світоглядна модель всесвіту.

Ілюстрацією психологічного механізму збереження первинного порядку людського життя: народження, одруження, смерть - є звичаї характерні для весілля, яких дотримуються при похованні неодружених, зокрема випікання та поділу хліба також, тому що оминати будь-який з етапів життя не можна. Необхідним елементом поминального столу є коливо, яке обов’язково вживає кожен учасник обіду. Зазвичай, це пшенична каша з медом та цукром [34, с. 172-175], [234, с. 564]. У цьому випадку розподіляється не випечений хліб, а зерно як його основа. У деяких краях поширений звичай обсипати молодих зерном, хмелем [67, с. 11]. Небіжчику в головах ставлять свічку в склянці, наповненій зерном, як символ вічного життя [111, с. 64]. На Гуцульщині небіжчику під піхви вкладають по хлібині [100, с. 170]. Ці звичаї ілюструють зв’язок між хлібом та основними віхами життя людини. Хліб як доля супроводжує людину продовж її життя, від народження до смерті. На емоційному рівні ставлення до нього, виражається в глибокій повазі. Він втішає, позбавляє страждань, тому в замовляннях використовують його як символ-оберег, магічний предмет: “Ця, свята вода і цей, святий хліб,/ Будуть чорну болєзнь вигонять… (замовляння) [185, с. 33]».

Тісний зв’язок хліба й долі виявляється в звичаї випікати калиту – солодкий, круглий хліб з діркою посередині, густо намазаний медом [34, с. 12 -13]. Випікаючи калиту, примовляли: “У небо наша калета, у небо,/ …а ти сонечко підіймись, / Та на нас подивись: / Ми калету чіпляємо, / На місяць поглядаємо, / Свою долю, радість закликаємо! [234, с. 537]». Випікали його на свято Андрія, язичницьке свято Калити, бога людської долі, що відзначається в найкоротший день року: «взимку сонце заходить, а калита сходить». Після традиційних ігрищ корж–калиту розподіляли між учасниками [48, с. 125], що було сакральним символічним актом, того ж психологічного порядку.

Звичай розподілу відображено в біблійному описі Таємної вечері. Цю дію традиційно повторюють що року під час святкування Великодня. Повторення обрядових дій – надзвичайно важливий процес, сповнений психологічного змісту, що враховує специфіку закріплення матеріалу в людській пам’яті. Циклічні повторення - символ кругообігу природних явищ, відповідно до яких існує все живе, в тому числі й людина [233]. Опрацьований матеріал весільної, хрестинної та поховальної обрядовості ілюструє багатозначність та складнопідрядність проявів міфологеми “доля”, що має значення розподілу визначеного законами життя, ще в первісній спільноті та уявленням про первинну справедливість. До того ж, наведений матеріал яскраво ілюструє зв’язок міфологеми „доля” та символіки: хліба, зерна, короваю.

Отже, в добу релігійного синтезу світоглядно-віросповідних вчень безпосереднє відношення до міфологеми «доля» мало складне структурне міфологемне утворення: Бог - Дух (Душа). Подальша трансформація міфологеми Богиня-Мати та її пізніших жіночих іпостасей втілилась в образах Параскеви П’ятниці та Божої Матері, а чоловіча іпостась - богів Велеса, Рода та інших перевтілилася в Святого Миколая (Власія, Авсенія, Василя, Іллю) (див. табл. 1.3).

← Попередній розділ

Наступний розділ →

...

Всі права захищено. Копіювання матеріалів дозволяється лише із вказанням авторства та посиланням на першоджерело.
Copyright MyCorp © 2018