Психологія: лекції, семінари,
практичні, сценарії тренінгів

пошук по сайту
ось
Вхід

Розділ2.1.2 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.

ГоловнаДисертаціяРозділ 2.1.2

2.1.2. Дохристиянський період розвитку ціннісно-орієнтуючих уявлень про міфологему «доля».

У дохристиянський період відбувається переосмислення людиною ставлення до природи, що спричинило формування релігійних культів. Виникнення системи адорації та обрядового інституту поклоніння стало наслідком того, що боги стояли вже поза людиною, над нею. Релігійна свідомість як явище могла виникнути в суспільствах, що вже мали певний рівень абстрактного мислення. Спочатку певна частина понять виражала лише окремі ознаки явищ. Але це вже було народженням протиставлення: спочатку двох елементарних ознак як позитивної так і негативної категорій [182, с. 169]. Б. Малиновський зазначав, що, можливо, першим діалогічним узагальненням первісної людини було відкриття контрастів світу, таких як холодний – теплий. Первісній людині світ уявлявся вже створеним за принципом дуальності. У результаті виникають два несхожих боги [240, с. 47] в староукраїнських легендах: Білобог та Чорнобог, що народилися з яйця Сокола-Роду - Першобога [190, с. 54]. Людина не відділяла себе від світу, і Першобог (першопочаток) був єдиним. З’явилося протиставлення і виникли ворогуючі сили, дуальна антиномія яких підкреслювалась білим та чорним. Вони мають кілька пластів символічного значення, таких як день – ніч, світ – темрява, добрий – лихий. Г. Лозко зазначила, що релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням. Діти засвоюють релігію як певну “даність”, звичай, тип світосприйняття, світогляду [135, с. 14], тому суперечливість культів та велика кількість богів, перш за все, зумовлені впливом міграційних процесів, які тривали тисячоліттями. Шумеролог і теолог Л. Силенко у праці “Мага Віра” наполягає, що саме на берегах Дніпра сформувався тип Білої людини. З Оріян – України шість тисяч років тому вийшли роди та племена на південь, в долину Тигру і Євфрату, на північний захід Індії, на береги Інду і Тангесу, на захід Європи, на узбережжя Егейського моря, в Пелопоннес і Крим, на береги Тибру, Рейну та на узгір’я Скандинавії [165, с. 14]. Цю думку підтверджують  археологічні факти: Україна була першим регіоном, в якому в v – Iv тис. до н.е. винайдено колесо та візок, що спричинило до розселення давніх скотарів по всій Індоєвропейській території [34, с. 33 - 38]. Звичайно, ці концепції дискусійні, але навіть більш помірковані вчені сходяться на думці про високий розвиток первісної цивілізації саме на території України та про її вплив на інші народи. Академік Б. Рибаков відзначає, що впродовж двох тисячоліть, що передували виникненню Київської Русі, історично найактивнішим та розвиненим регіоном було Середнє Подніпров’я [212, с. 8]. Дослідження з антропології (2001) виявили, що в антропологічному складі українського народу знайшли відображення багатовекторні етногенетичні процеси, що мали місце на південному заході Східної Європи впродовж тисячоліть. У них брали участь різні за походженням морфологічні компоненти, витоки яких можна знайти як на території України, так і за її межами, а саме: в Центральній Європі, на Балканах, в Південній Балтії, на Північному Кавказі, в Поволжі, в Приураллі, в Середній Азії та в інших регіонах Євразії [221, с. 200]. З цього випливає висновок про взаємовплив народів, що виявляється як в спільності етногенетичних ознак, так і в наявності світоглядних ідей, переконань, архетипів, притаманних цим народам. До того ж, національний менталітет виявляє себе лише в присутності іншого менталітету, тобто в міжкультурному спілкуванні [107, с. 119]. Зазначимо, що порівняння культур та пошук аналогій варто робити враховуючи застереження М. Костомарова: вдаватися до слов’янських паралелей слід дуже обережно, бо слов’яни як група є досить чисельними та роздрібненими [113, с. 262]. Навіть серед різних суспільних верств населення та регіонів України існували відмінності в уявленнях про богів, що зумовлено загальною демографічною ситуацією в країні та контактами з найближчими сусідами [184, с. 255]. Тому, враховуючі всі застереження, для глибшого проникнення в проблему доцільним вбачається проаналізувати сутність міфологем у контексті культури інших індоєвропейських народів, бо взята поза контекстом і розділена сутність втрачає своє значення, перетворюється на набір тверджень, що самі по собі нічого не пояснюють.

Відносної сталості світоглядно-віросповідні погляди слов’ян набули в першій половині І тис. до н.е., із становленням протослов’янської спільноти, що сформувалась з центром в лісостепу Правобережної України та ближчих до неї областях. Завершальним етапом цього процесу вважають VІІ – ІV ст. до н.е., коли відбувалася взаємодія автохтонного населення із Скіфами, держава яких зазнала краху під тиском сарматських племен у ІІІ ст. до н.е. [98, с. 43 - 45]. Важливим новоутворенням цього періоду є поява особистої самосвідомості, це виявилося в тому, що людина відділила себе від племені, роду, зумовивши цим появу уявлень про власну долю [64, с. 82]. Початок цього процесу припадає на трипільську добу. Як зазначає О. Губко, той факт, що трипільці мали словниковий запас у двадцять тисяч слів, є показником розвитку не лише мови, а й розумового апарату, тому можна говорити про наявність у них великої кількості досить абстрактних понять – “душа”, “дух”, “доля”, “Бог”, “буття” та інше. Для утворення таких понять необхідна складна операція абстрактного мислення [71, с. 276 - 284]. Цю думку підтверджують й інші дослідники, відносячи зародження анімістичних понять до ранньородового суспільства [91, с. 7]. Ці поняття виникали внаслідок того, що людина почала замислюватись, що відбувається після смерті [113, с. 260], і розвинулись як наслідок шанування культу предків [71, с. 283 - 284].

Серед українців та інших народів побутували вірування, ніби душа вселяється в тіло разом з долею. Поняття “дух” і “душа” мають спільне походження [82, с. 271 - 279] і іноді ототожнюються з Богом. Наприклад в працях римського філософа Макробія (ІVст. до н.е.) “Коментар до Сципіону”, “Сатурналії” розвивається ідея, що Бог - це душа [139, с. 188 - 189]. В. Войтович в своїх розвідках прирівнює долю до духу [49, с. 160]. Не вдаючись до радикальних прирівнювань, можемо узагальнити, що абстрактне поняття «душа» має сенсів зв’язок з долею. Ці міркування підтверджуються міфологічними уявленнями: доля, як і душа, дається людині при народженні божеством, духами чи матір’ю, уточнимо - не народжується, а саме дається вищим началом; обидві ці міфологеми символізують причинність та визначають буття. П. Іванов на основі записаних ним легенд виділив кілька типів уявлень про долю, серед яких є уявлення про долю як душу [234, с. 147]. Вірогідно, що образи “душі” й “долі” з часом утворили певну цілісність, взаємодоповнюючий конструкт. У творах Т. Шевченка простежується цей феномен: “Що вас і долю проклинаю,/ І плачу тяжко, і, як ви…/ Душі убогої цураюсь,/ Своєї грішної души (підкреслено мною. – О. С.) [273, с. 490]». Можемо дійти висновку щодо цілісності символічних значень категорій: Бог – Дух (Душа) – доля. Складнопідпорядована структура образів міфічних уявлень зумовлює їхню цілісність: Бог постає як доля, і він одночасно є душею, наділяє людину душею та долею. Єдність символічних значень пов’язана з тим, що символіка розвивається паралельно з розумінням світу, з розширенням уявлень про сутність світобудови, її концепцією [182, с. 2]. До групи пізніх уявлень можна додати ще один складний конструкт, пов’язаний з долею: Бог - Дух (Душа).

Чуттєво-надчуттєві фетиші-тотеми душі стали передумовою виникнення другого історичного типу надприродного - уявлення про духів–демонів [91, с. 8]. У попередньому пункті розглядалася «вища міфологія», поділяючи думку В. Давидюка, можемо сказати, що вона мала свій, автономний шлях розвитку, що визначався її особливими функціями. Розвиток всієї первинної міфології визначався зовнішніми чинниками, але кожен наступний етап спирався на попередній, без чого міф був би не міфом, а звичайним літературним твором. Вища міфологія як пізніша ґрунтувалася на нижчій [76, с. 18]. Ця думка має рацію з одного боку, але з іншого, нижча міфологія почала розвиватися як наслідок диференціації уявлень та більш складного розподілу функцій між богами і богоподібними істотами, що розширювало та розгалужувало структуру традиційної картини світу людини.

Процес ускладнення системи богів-духів був закономірним - людина жила серед природи, сприймаючи світ в її категоріях. Розвиток свідомості сприяв диференціації внутрішнього світу і ускладненню цих образів, що "вростали" в традиційну картину світу в більш складному вигляді. Це явище відбувалося постійно, внаслідок особливості людської психіки, що тяжіє до впорядкування [184, с. 16]. Ускладнення світорозуміння та світосприйняття призвело до ускладнення міфологем. Функції керування долею розподілялись між розрізненими уявними божествами та істотами демонічного походження. Наприклад, поміж всіх інших істот, долею в уявленнях людей могли наділяти богині Віли, яких вважали посланницями Велеса [49, с. 66]. Давні слов’яни ставили їх на один щабель з Перуном, Мокошею, Хорсом [190, с. 16]. Дослідники визначають їх як жриць сонця, віщунок, що, за повір’ям, присутні під час народження дитини, пророчать їй долю, вселяють у неї душу. Їх зображували з довгим волоссям, у білому одязі, вважали, що вони живуть у хмарах, воді, в горах, у лісі. Дослідники нараховують їх близько тридцяти [190, с. 16], [49, с. 66]. Їхні образи були популярними в різних народів. Інші назви вил в українських землях: сивіли, полудениці, самовіли [159, с. 293], [49, с. 66], у сербів – віли, самовіли, у болгар – самодиви [5, с. 3 - 18], у фракійців – сивіли, жриці сонця [98, с. 73]. Пам’ять про них збереглася у вислові: “Гарна як віла”. Кожне античне місто мало свою сивілу. Головною вважалась сивіла Кумська, якій приписують “Сивілині книги” – збірку пророкувань, до якої звертались за порадою римляни в важких ситуаціях. Поширеною є думка, що ці книги потрапили до Риму від палазгічних племен, що були протоукраїнськими племенами, які переселилися з волі волхвів, щоб не допустити перенаселення території [190, с. 42 - 250].

Поетична уява зображувала сивіл схожими на  мавок та русалок - довге волосся, біла одежа [49, с. 66]. Зауважимо, що білий колір може означувати потойбічну силу [30, с. 40]. Сивіли розселялися в річках, гаях, полях, як русалки та мавки. Русалки, за К. Юнгом, є інстинктивним першим ступенем аніми - жіночого первеню. Їхня стихія – вода, що символізує глибини несвідомого [280]. Етнографічні спостереження показали, що назва “русалки” не є універсальною і з’явилась досить пізно [30, с. 37 - 39], [148, с. 246], але В. Давидюк зазначає, що деякі зовнішні атрибути вірувань у русалок зустрічаються ще в пам’ятках доби Трипільської культури [75, с. 112], що є свідченням більш ранніх уявлень про них, однак, не зафіксованих документально. Існувало стародавнє язичницьке свято – русалії (від лат. rosalia), присвячене злим та добрим жіночим духам. Ставлення до них є амбівалентним. Помітними є відмінності між уявленнями про русалок у різних регіонах: “Українські мавки вирізняються м’якістю норову, веселістю, красою, південноросійські були злими та мстивими [30, с. 37 - 39]», [148, с. 246]. За повір’ям, русалками ставали нехрещені діти чи утоплені, самогубці, що ілюструє рядок з примовки: “Ух, ух, солом’яний дух, / Мене мати народила, / Не хрещену положила [48, с. 268 - 273]». Вважалося, що русалки - це душі померлих у воді людей [76, с. 148 - 152], [148, с. 246, 329], [98, с. 142]. Віли, вважав О. Афанасьєв, також є душами померлих [15, с. 168], так само у поляків, сербів, словаків [234, с. 93], балтійських народів [5, с. 3 - 18]. В. Войтович виявив подібність між грецькими німфами та вілами [49; с.66], які теж є створіннями, близькими до води та гаїв. Спорідненими з ними істотами є берегині, що символізують жіночий первень [98, с. 101]. Показово, що їх нараховували тридцять, як римських сивіл [91, с. 25]. Оскільки вода, за давніми уявленнями, – це шлях з царства живих до царства померлих, то русалки живуть на межі. Їхній перехід після Трійці з води до лісу пов’язують з тим, що вода прогрівається і хащі стають для них найкращим притулком [148, с. 329]. Можливо, що в образах мавок-русалок відбився трансформований образ віл, тим більше, що перевтіленим образом Велеса можна вважати водяника [246, с. 61], а віли, за сутністю, подібні до берегинь та Мокоші [204, с. 57]. Велес, як зазначалося вище, вважався супутником Мокоші. До того ж, Дана, одна з втілень Богині-Матері, згадується як господиня русалок [234, с. 86].

Продовжимо структурний ряд світоглядно-віросповідних вчень пов’язаних з міфологемою “доля” наступними архетиповими образами первісних ціннісно-світоглядних уявлень.: Велес - Водяник – сивіли (віли) –  берегині - русалки (мавки). Ця лінія розвитку уявлень пов’язаних з міфологемою “доля” закінчується на русалках та берегинях, що за уявленням наділені сакральними “знаннями”, але не віщують долі.

Історико-психологічна реконструкція дозволяє розглядати розвиток міфологемних конструктів свідомості, пов’язаних з долею, по “лінії бога Велеса”, але деякі джерела свідчать, що існували уявлення за якими долею наділяли божества Рід та Рожаниця [175, с. 132], [98, с. 104]. Ці образи існували, приблизно, одночасно з уявленнями про бога Велеса, а за деякими джерелами – й раніше. Ймовірно, що Рожаниця (інші наймення, що найчастіше вживаються у множині: рожаниці, родимниці, планиди) [49, с. 424 - 425] є втіленням образу Богині-Матері. За повір’ям вона наділяє долею, пряде її нитку [15, с. 171]. Вірування в рожаниць пов’язано з сакральним уявленням космогонічної природи про те, що доля людини закодована в зірках [49, с. 424 - 425]. За повір’ям рожаниці бережуть дитину до моменту хрещення [49, с. 424 - 425]. Зафіксовано згадки про так звані “рожаничні” обіди, що проводилися після народження дитини та символізували жертву рожаницям [113, с. 275], [234; с. 84]. Відзначають подібність рожаниць до мойр та парок [71, с. 282], [234, с. 85]. Як віл та русалок, їх іноді вважали духами предків [113, с. 275]. Сенс множинності втілення світоглядного уявлення про рожаниць закладений у семантиці образу: мати - донька [190, с. 46]. Рожаниці – є реалізацією культу родючості, що дозволяє провести паралель між ними та русалками [76, с. 148 - 152], [274, с. 12]. Тому можливо доповнити перелік цілісно-світоглядних уявлень, пов’язаних з міфологемою «доля», складним конструктивним утворенням: Велес (Водяник) - сивіли (віли) - русалки (мавки) – берегині та Рід (Род) - Рожаниця (рожаниці).

Повертаючись до образу сивіл зазначимо, що в античній міфології вони уособлювались в іпостасі богинь, мойр - у Греції, парок - у Римі. [254, с. 524 – 525]. За античними уявленнями, мойри плетуть нитку долі [64, с. 73], що визначає життєвий шлях людини. Помітно аналогію між грецькими мойрами, римськими парками та судиницями (судицями, судечками, живицями). Їх так само було три, вони вважались покровительками життя і долі. Згідно з повір’ям, вони, одягнені в білий одяг, приходили із запаленими свічками на третій, рідше - на перший або сьомий день після народження дитини і пророкували долю: перша володіє “часом смерті”, друга - фізичними вадами, а третя - майбутнім весіллям [49, с. 513]. Судениці - це один з проявів міфологеми “доля”, тому їх можна приєднати до структурної схеми прояву міфологеми “доля”, поставивши на один щабель з сивілами: русалками (мавками) – берегинями – сивілами (вілами) – суденицями (судечками, судецями, живицями).

Як і судиниці та рожаниці, мойри та парки займаються плетінням ниток, що є означуючим символом в міфічних уявленнях, пов’язаних з долею. Одним з латинських позначень долі, жереба є sors, що походить від дієслова serere – “зв’язувати, сплітати, зчіпляти”. Ця символіка перебуває в одній сенсовий площині з ниткою чи сіткою, що плететься мойрами, мотузкою – амулетом, який зав’язували навколо зап’ястки, шиї, попереку древні індоарійці і хети та іншими значеннями цього символічного ряду [33, с. 7]. Простежується цей символ у таких мовних виразах: пов’язані долею, зв’язати долю, зв’язатися з кимось та інших. Гіпотетично, в цьому сенсовому полі криється пояснення символіки так званої шнурової кераміки поселень середньовічної культури знайдених в районі між Києвом та Каневом [30, с. 198]. Зазначимо, що образ Мокоші також має відношення до прядіння і ткацтва [184, с. 97]. Показово, що перші прясла, знайдені археологами, відносяться до епохи пізнього палеоліту. Крім прямого використання, вони мали сакральне значення як пристрої для спостереження за небесними світилами [98, с. 146]. Із зірками, як зазначалось, люди пов’язували долю. За народними віруваннями, кожна зірка означає життя чи душу [49, с. 424 - 425] - це уявлення відтворене в біблійному переказі про Віфлеємську зірку. У скандинавських міфах - Фріг, дружина верховного бога Одина, сидить на хмарах і пряде золоту нитку [159, с. 239 - 243]. Т. Михайлова аналізуючи ірландські традиційні замовляннях на довге життя, знайшла в них архаїчні образи жіночих морських божеств, за її припущенням, вони давніші за грецькі божества долі, які створюють з води невидимі «струни життя» [161, с. 207]. Ці «струни» є аналогією за подібністю до образу «нитка життя».
О. Афанасьєв вважає віл, норн, фей, рожаниць, судениць, орисниць небесними пряхами, підкреслюючи, що для багатьох народів смерть уявляється в іпостасі дівчини, яка перериває нитку [16, с. 171]. У весільній пісні, записаній на Рівненщині: «Сваткове, до полку / Про золоту голку, / Про свадєбную ниточку, / Пришивала молодому квіточку [80, с. 23]» - нитка з голкою є атрибутом весілля і, відповідно, однією із запорук щасливого майбутнього життя молодих. Отже, розуміння долі об’єктивувалось через міфологеми, що відображали ціннісно-світоглядні настанови, були зразками віросповідних уявлень того хронологічного періоду і предмети, що мали сакральний сенс – нитка, прясла, зірки.

Історико-психологічна реконструкція системи значень, пов’язаних з долею, буде неповною, якщо не додати до неї сакральні уявлення про відьом та відьмаків. Їх вважають найпізнішими образами української демонології і, вочевидь, вони пов’язані з міфологемою «доля», оскільки одним з головних їхніх призначень було віщування - вгадування долі. Розвиток свідомості та поширення знань призвели до більш повного опанування природи, людина ставала впевненою та сміливою. Віру в надприродну силу вона зберігала, але починала наділяти цією силою не лише різноманітних уявних істот, а й людей. Як наслідок виникають вірування у відьом і відьмаків, людей з надприродними знаннями та силою. Соціально політичний процес, що був наслідком християнізації населення не витіснив народних вірувань, а утворив, на чому сходиться більшість дослідників, умовно верхній, над язичницькими, пласт вірувань [194, с. 276]. В Україні та інших православних слов’янських країнах не було такого жорсткого протистояння релігії та магії як у Західній Європі, де церква жорстоко боролася проти єресі, прививаючи людям жах перед темними силами [30, с. 47]. Наприклад, «полювання на відьом» було характерним явищем для середньовічної Західної Європи, але зовсім не специфічним для східної [234, с. 173]. Український народ постійно “жив поруч” з різними демонічними силами, його “оточували” домовики, русалки, мавки, злидні та інші злі й добрі істоти, у вставлені до яких не було страху. Це ставлення виражається в прислів’ях на кшталт: не такий страшний чорт, як його малюють. В уяві мешканців Західної Європи того часу відьми поставали потворами, що продають душу дияволу, здійснюють страшні ритуали та жертвоприношення, навіюють жах. Для українців відьми та відьмаки були небесними образами, пізніше перенесеними на землю і до людей [171, с. 98]. Слово "відьма" походить від поняття “відати – знати” [48, с. 293], [16, с. 45]. Однакову етимологію із словом “відати” має слово “віщати”. Воно має релігійний відтінок змісту і означає: знати, розуміти. Спорідненою групою осіб наділених сакральними знаннями були відуни, знахарі, волхви, які слугували язичницькому релігійному культу [16, с. 45 - 47], [49, с. 79]. До Волхвів приносили дітей, і вони давали імена, зав’язували ладанки на шию [16, с. 48], що було однією з перших обрядових дій пов’язаних з пророкуванням долі.

У картині світу людини того часу були чітко сформовані елементи уявлень про нечисту силу. Стосунками з нею було сповнене її щоденне життя. З часом склалась непроста система “спілкування” людини з нечистою силою: за допомогою системи обрядів, символічних дій, особливих предметів – оберегів [30, с. 27]. Все побутове життя ґрунтувалося на взаємодії з духами: лісовиками, домовиками [48, с. 374 - 280], [30; 28 - 33], водяниками, русалками [30, с. 28 - 37], [234, с. 114 - 143]. Вираженням глибинності міфічного мислення є уявлення про відьом, які вночі видоюють корів. Це вірування пов’язано з обожненням сонця, місяця, зірок та їхньою персоніфікацією в рогатій худобі і характерно для багатьох індоєвропейських народів. За легендами, відьми крадуть місяць та зорі, що уявлялися космогонічними образами сакральної природи: коровами та биком. Для індоєвропейської культури корова – священна тварина, що пояснюється її надзвичайною важливістю для кочівників [16, с. 66]. У переказах відьми зникали по третіх півнях [159, с. 312]. Зазначимо, що образ півня також має глибинне сакрально-символічне значення, саме його приносили в жертву богам, зокрема рожаницям [234, с. 85]. На наш погляд, це пов’язано з його особливістю - сповіщати про схід сонця і, можливо, в архаїчній уяві, він символізував силу вогню. За тогочасними уявленнями схід сонця, світло відлякувало нечисту силу. Але цим не обмежується символічне значення, півня, бо сенсовий потенціал символу завжди ширший за зв’язки, що реалізуються в ньому, в яких символ виступає за допомогою свого вираження з тим чи іншим семіотичним оточенням, не вичерпуючи всіх його сенсових валентностей [141, с. 149]. Символ завжди є потенційним і не використовується повністю, в цьому полягає сутність його універсальності, саме тому неможливо вичерпати його інтерпретації, збагнути всю багатозначність його проявів.

Можливо провести паралель між уявленнями про відьом та образами мавок, русалок, віл: народна уява зображувала їх у білому одязі, з розпущеним волоссям під час гуляння на Коляду та Купала [16, с. 56 - 57], що притаманно всім цим міфічним істотам. О. Афанасьєв помітив у “зібраннях відьом” ознаки старовинних язичницьких свят зустрічі весни [15, с. 175]. Підсумуємо, що за космогонічними народними уявленнями відьми займаються ворожбитством, пророчать майбутнє, володіють сакральними знаннями, викликають дощ, носять білий одяг та розпускають волосся, коли збираються на «відьомські гульбища» - шабаші. Проілюстрований образ відьом дозволяє провести паралель між ними та русалками, мавками, берегинями і визначити їх як наступне уособлене втілення жіночого божественного первеню, пов’язаного з міфологемою «доля». Доповнимо структурну схему ціннісно-світоглядних уявлень нижнього демонічного рівня конструктом: русалки (мавки) – берегині – судиниці – відьми. Компоненти ціннісно–віросповідних вчень цього періоду, що мають логічний та сенсовий зв'язок з міфологемою “доля”, складаються в схему, в якій найбільш ранній щабель складають: Богиня–Матір (Дана, Сира-Земля) – Донька – Баба-Смерть (Яга) / Лада – Лель / Мокоша - Лада– Марена (Мара) та Велес – Рід (Род, Сварог, Перун, Редегаст, Даждь-Бог, Світовит, Ладо, Жив) – Змій. Другий щабель складають пізні ціннісно–орієнтуючі уявлення, що виникли в передхристиянську добу розвитку світоглядно-віросповідних вчень, пов’язаних з міфологемою «доля». Це складне конструктивне утворення, в якому чоловічий первень - Велес (його іпостась - Водяник), жіночий первень - сивіли (віли) - русалки (їхній різновид - мавки) – берегині – судиниці – відьми; друга дуальна пара: Рід (Род) - Рожаниця (Рожаниці) (всі ці міфологемні утворення систематизовано в табл. 1.3).

← Попередній розділ

Наступний розділ →

...

Всі права захищено. Копіювання матеріалів дозволяється лише із вказанням авторства та посиланням на першоджерело.
Copyright MyCorp © 2018