Психологія: лекції, семінари,
практичні, сценарії тренінгів

пошук по сайту
ось
Вхід

Розділ2.1.1 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.

ГоловнаДисертаціяРозділ 2.1.1

РОЗДІЛ 2

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ МІФОЛОГЕМИ «ДОЛЯ»

У розділі здійснено історико-психологічний аналіз ґенези міфологеми «доля» в контексті української культури, її джерел, розвитку та набутих сенсоформ (2.1). З’ясовано її психологічні функції (2.2). Визначено психологічні детермінанти актуалізації міфологем у традиційній картині світу людини (3.4).

 

2.1. Дослідження психологічних аспектів ґенези міфологеми „доля” за літературними та фольклорними джерелами

 

2.1.1. Становлення міфологеми “доля” в ранній період побутування світоглядно-віросповідних вчень.

Ідея “долі” є однією з найдавніших екзистенційних сутностей. Вона виникла в первісній спільноті, коли людина ще тільки починала усвідомлювати та переживати свою залежність від навколишнього світу. Проблема долі завжди привертала увагу філософів, оскільки вона пов’язана з основними буттєвими питаннями, але розуміння її істотно відрізнялося. Г. Зимель, наприклад, в поняття “доля” вкладав детермінованість людського життя зовнішніми силами, на відміну від нього, О. Шпенглер зосереджував увагу на залежності життя людини від її особистої духовної культури, а не від зовнішніх обставин, якими можуть бути як випадок, так і доля [79, с. 60].

Враховуючи той факт, що еволюція успадкованих міфічних уявлень та вірувань є постійним процесом [274, с. 14], щоб зрозуміти сутність міфологем, необхідно простежити їхню ґенезу та розвиток в історичному вимірі. Він співвідноситься з розвитком суспільства. В археології вважається, що первісна людина з’явилась близько двох мільйонів років тому [77, с. 11], іноді часові межі розширюють до трьох мільйонів років [99, с. 14]. У людини того часу переважали зорові враження: вона бачила предмети, сприймала їх та відтворювала, мимовільно комбінуючи, синтезуючи та змінюючи деякі їхні ознаки. Міфотворче мислення організовувало процес сприйняття, наповнюючи його своєрідним змістом, що дискутувався особливим способом світовідчуття по відношенню до простору, причини та часу. Світ, який сприймала первісна людина, відтворювався в її суб’єктивній свідомості як інше буття, що існує поряд з реальністю, хоча й не помічається [260, с. 26]. У свідомості первісної людини відбувався процес творення картини світу на основі мислення, що спиралося на міфічні уявлення. Це пояснює наявність міфічного компоненту свідомості сучасної людини. Існуючи невіддільно від природи, первісні люди шукали в ній аналогій і переносили їх на себе. Вони сприймали все в категоріях, змодельованих їхньою свідомістю, що підказувала форми, наявні в досвіді сприйняття, хоча вони розходилися з дійсністю [260, с. 32]. Міфічний образ став семантичною реакцією первісного мислення на відчуття предмета саме в його чуттєвому вияві, він є пізнавальною категорією. Міф в певному сенсі був першою формою свідомості людини, найбільш раннім виразником ставлення до дійсності, а першою формою мислення було дієве: людина не володіла мовою як такою, а створювала це відношення на основі фіксації дій. Такою фіксацією був ритуал як форма закріплення значимої діяльності і як потреба в її відтворенні певною спільнотою. Дієве мислення за допомогою ритуалу стало основою міфічного мислення, розвиваючись як його компонент. У результаті появи вербальних знаків ускладнилась структура свідомості. Міф, відображений у ритуалі, відтворився в свідомості людини в складнішій формі. Міфічне мислення у той час створювало другу площину буття індивіда [218, с. 7 - 8].
О. Фрайденберг вважає, що первісна людина жила в особливому світі, не в нашому реальному, для неї досвід не був переконливішим за правічні розумові схеми [260, с. 36 - 86]. Зазначимо, що сучасна людина живе у світі, що суттєво відрізняється від світу її пращурів, але також не є об’єктивно-реальним і вона, подекуди, так само буває впевнена в бездоганності своїх уявлень.

Вважається, що міф та релігія мають спільне походження, вони суть одного й того ж психічного явища. Первісною релігією дородового періоду вважають тотемізм. Тотем поставав істотою, що поєднувала ознаки людини та тварини, символізуючи єдність кровноспорідненої групи [184, с. 11], [98]. Лише значно пізніше божества набули суто людської подоби. Давня людина не розрізняла живі істоти та неживі предмети, тому речі, створювані нею, ставали метафорою. Двері, завіса, ворота, огорожа, стіл, полог та інші –  це метафори міфу. Цей феномен проявляється в фольклорних сюжетах у здатності речей говорити. Стіл є метафорою висоти, неба: сісти на стіл - означало стати царем, звідси - столиця. Він є небом, дублюється небом, але небо може сприйматись і як підземний світ, тому померлого кладуть на стіл. В архаїчних уявленнях річ живе, переживає ті ж стадії, що й тотем. Як тотем вона розбивається на частини: горщик у весільній обрядовості, завіса, що розривається в мить смерті Христа. Образ розривання тотему породив сотні метафор, до яких можна віднести явища торгівлі та побратимства. Тотемна обрядовість, на рівні уявлень, переконує людину, що її життя таке ж, як життя зовнішнього світу, природи. Ототожнюючи себе із зовнішнім світом, первісна людина наслідує його поведінку, повторює його життя. Це результат відтворювального мислення, яке повторює все, що потрапляє в його орбіту, бо для нього об’єктивний світ (зовнішній) та суб’єктивний (людина) – нероздільні: творець і те, що створюється, становлять єдине ціле. Все довколишнє відтворюється як тотем і знову твориться в слові, речі, дії. Завдяки ототожненню, що призвело до тотемізації, первісна людина починає називати оточуюче, утворюються слова, що свідчить про закінчення дородового періоду [260, с. 88 - 98].

Родовий період яскраво ілюструється пам'ятками доби Трипільської культури, коли відбувалось зародження уявлень про богів. Общини згуртовувались навколо спільного предка, вожака, розподілялись трудові функції, почалось розрізнення статі, що принципово змінило зв’язки людини та світу [260, с. 107]. Першою міфологемою в культурах мальованої кераміки, зокрема трипільців, дослідники вважають образ жінки як уособлення ідеї відтворення [98, с. 55], [274, с. 9], [44, с. 11], [184, с. 50], [71, с. 51]. Цей образ сформувався як культ Богині–Матері і, зазнавши якісних трансформацій, зберігся як архетип на рівні колективного несвідомого, що ґрунтується на первісному мисленні [279, с. 30 - 33].

У середній період розвитку Трипільської культури, поряд з образом Богині-Матері, з’являється образ Богині-Доньки як символу весни, відновлення природи. В інших культурах також є ці образи: в давньогрецькій - Деметра та її дочка Кора-Персефона. Образ Богині-Матері співвідноситься і з образом Артеміди – покровительки природи, що поставала як діва, як мати і годувальниця [184, с. 64 - 65]. У Вавилоні такою богинею була Іштар, Ізіда - в Єгипті, Астарта - у Фінікії, Калі-Дурга - в Індії [109, с. 107]. Закономірно, що в кожній культурі є аналогічні образи. Жінка народжувала дітей, давала життя, і її значення для людського існування беззаперечне. В архаїчному суспільстві батько часто був невідомим, і саме навколо матері гуртувався рід. Ю. Павленко показав, що в пізнішій в слов’янській міфології Богиня-Матір та Богиня-Донька набувають імен Лади і Леля - рожаниць, богинь природи та відновлення [184, с. 64]. Їхні образи втілено в веснянках, в яких весна іноді зображується дівчиною, чи жінкою з донькою: «Благослови мати,/ Ой Лелю-Ладо, мати,/ Весну закликати! [113, с. 256 - 266]». Донька та матір є проявами сутності божественного - жіночого первеню. Л. Алексієвець проводить паралель між литовською богинею долі Лаймою та українською Ладою [5, с. 4]. Символічне зображення Богині-Матері дійшло до нас в образі Оранти, ім'я якої дослівно перекладається так: “Та, що молиться” [49, с. 348 - 349]. Найвідоміша фреска з цим зображенням знаходиться в Софійському соборі Києва (див. дод. А.1), її вишивають на рушниках у образі жінки з піднятими руками.

Очевидно, міфологема „Богиня–Матір” - семантично пов’язана з міфологемою «доля», вона виявляється в народних віруваннях в те, що долею наділяє мати [174, с. 94], [175, с. 132], [171, с. 451]. У свідомості людей уявлення про Богиню-Матір і долю були нероздільними: долею наділяла Велика Богиня-Мати, і цю функцію почали приписувати всім матерям як носіям «божественного материнства». Це втілено в багатьох народних та авторських піснях: «Породила мене мати в нещасну годину/ Дала мені злу долю, де ж її подіну? (підкреслено мною. – О. С.) [174, с. 94]»; «Вміла мати брови дати,/ Карі оченята,/ Та не вміла на сім світі,/ Щастя-долі дати (підкреслено мною. – О. С.) [273, с. 29]». «Уродила мене мати в зеленій діброві, / Та не дала мені мати, / Ні щастя, ні долі (підкреслено мною. – О. С.) [9, с. 101]».

У прислів’ї: “Доля Божа краща, ніж матчина”, Є. Нахлік вбачає певну ієрархію доль [171, с. 151]. Не поділяючи цієї думки, зазначимо, що це прислів’я відтворює глибинне протистояння божественних первенів матріархального та патріархального суспільств.

Однією з іпостасей образу Богині-Матері є богиня Дана. Її ім’я дослідники тлумачать як “да” – вода, що закодовано в назві річок: Дон, Дніпро, Дністер, Дунай, та ”на” – мати, тобто “Мати води” [234, с. 86]. Це пов’язано з первісними уявленнями про те, що вода є проявом жіночого первеню. Уявлення про нього також опредмечується в символічному образі землі, про що свідчить часте вживання в народній творчості словосполучення Мати-Сира Земля [184, с. 97], [113, с. 270]. Образ Мати-Сира Земля є аналогічним до образу грецької богині Геї [184, с. 97]. Словосполучення “сира земля” складається з двох метасимволів: землі та вологи. У народних уявленях вони мають божественний статус та утворюють семантичне значеневе ціле з образом Богині-Матері. Це пояснюється насамперед тим, що українці нація землеробів [98, с. 6], і від родючості землі залежав добробут племені [184, с. 63].

Міфологема «Богиня-Мати – Богиня–Донька» не є цілісною без третього елементу – Богиня–Баба-Смерть. Як уже зазначалось, первісному мисленню властиво шукати пояснювальні аналогії до свого життя в навколишньому світі. Воно бачить, що життя неминуче проходить такі стадії: народження, розквіт, смерть. Відповідно до кожної з них створено образ богині як поліморфної сутності. К. Юнг, аналізуючи архетип “аніми” (архетип, що означає жіночий первень у концепції архетипів) відзначав, що вона є ні доброю, ні поганою, вона поєднує обидві сутності [280]. В уявленнях про плин життя відсутнє чітке протистояння добра і зла, їх сенс полягає в поєднанні. Ідея “долі” в шумерських текстах ІІІ, поч. ІІ тис. до н.е. означена словом nam – (tar), що перекладається, приблизно, як “Янгол смерті.” Зв’язок ідеї “долі” та смерті характерний і для культур Месопотамії, Греції, Єгипту [64, с. 76]. У записах В. Гнатюка смерть найчастіше постає в образі старої жінки [60, с. 14 - 116], старість асоціюється із завершенням життя. Доля надає людському буттю визначеності, конкретної заданості. Смерть як кінцева точка буття може ототожнюватись з долею, виражаючи крайню міру визначеності буття [239, с. 34]. Підкреслимо, що за своєю сутністю смерть амбівалентна [184, с. 50].

Пізніше риси образу Богині-Матері увібрала Мокоша. Це єдине жіноче божество, включене до пантеону «Володимирових богів» [234, с. 38], [246] з метою об’єднання всіх жіночих божеств у цілісний образ [234, с. 38].
Б. Рибаков визначає її як божество долі, розділивши її ім’я на складові: “ма” – мати, земля та “кош” – доля [212, с. 28]. Про давність її культу свідчить значна кількість топонімів: Мокішин, Мокошине, Моксаки [269]. Знахідки на території цих поселень відносять до епохи неоліту [246, с. 128]. Макошу дослідники порівнюють з Деметрою (грецькою богинею, покровителькою врожаю). У цьому контексті цікавим є припущення Ю. Павленка, що, можливо, Мокошу уявляли матір’ю Лади, протилежністю та другою сутністю якої вважають Ягу – смерть чи Марену, персонаж купальського дійства [184, с. 97 - 296].

Марена, чи Мара, за П. Трощеним, - це негативний персонаж, уособлення смерті, недуги. Під час святкування Купала солом’яну ляльку, яку називали Мареною, спалювали чи топили. Цей обряд, що сучасні дослідники тлумачать, як знищення, на думку М. Костомарова, є уособленням уявлення про приход нової сили, об’єднання світла (чоловічого первеню) з водою (жіночим первенем) [113, с. 37 - 267], [109, с. 102]. У деяких традиціях Марену вважають божеством весни та води. Приховане позитивне ставлення до неї виявляється в купальських піснях. В них її називають ніжно – Маринонька та обирають на цю роль найпривабливішу дівчину. Така відмінність у тлумаченнях зводиться до того , що “будь-який обряд – це семіотичний текст, в якому для “запису” та “відтворення” необхідної інформації використовуються різні коди, елементами коду можуть бути різноманітні дії [257, с. 116]. Оскільки символ завжди має ряд інтерпретацій, закономірними є відмінності між сучасним розумінням та первинним сенсом обрядових дій. На символічному рівні міфологема “Мокоша–Марена” – це ознака народження та смерті, що поєднує появу та руйнацію [246, с. 114]. Ця складність відносин певною мірою зумовлена неоднозначним ставленням людей до води, яка, з одного боку, є джерелом життя, а з іншого, може нести смерть та знищення [113, с. 269]. Підсумуємо, що первинним проявом жіночої сутності міфологеми “доля” є Богиня–Матір (пізніші уособлення - Дана, Мати Сира-Земля), Богиня-Донька – Баба-Смерть (Яга). Цей послідовний ряд сенсотворчих міфологемних конструктів узгоджується з пізнішими їхніми уособленнями: Лада – Лель, чи Мокоша (її прототип - Богиня–Матір) – Лада (її прототип - Богиня-Донька) – Марена (інший прояв - Мара, прототип – Баба-Смерть). Сутністю цієї первинної міфологеми є метасимволи: вода – земля (сенсоформа: народження – розквітання – смерть). Ця міфологемна конструкція відповідає первинному етапу розвитку світоглядно-віросповідних вчень, пов’язаних з уявленнями про долю.

В епоху пізнього палеоліту (40 – 13 тис. до н.е.) з прирученням худоби та виникненням первісних форм скотарства зросло значення чоловіків у житті спільноти, а матріархальний лад поступово занепадав. На перший план вийшов “Бог-Чоловік”. З’явилася парадигма священного шлюбу Богині-Матері з Небесним Богом-Биком та її періодичне викрадання Змієм підземного царства. Уособлення чоловічого первеню в образі бика було історично зумовлено переважно скотарським способом життя в цей період (Іv – перш. пол. ІІІ тис. до н.е.) [98, с. 41 - 55]. Бик у багатьох народів символізує сонце – вогняну сутність. Принесення в жертву бика в мітрианських ритуалах виражає проникнення чоловічого елемента в жіночий – променів сонця у вогкість [109, с. 102], що є об’єктивацією уявлень про поєднання чоловічого та жіночого первенів. У тюрксько-монгольській спільноті, що панувала більше тисячі років у північно-причорноморських та приазовських степах (кінець Iv ст. до н.е.), богом середнього світу був Йер-Суб, дослівно - “священна земля - вода”, йому було підвладне зародження душ дітей та тварин [184, с. 120 - 127]. Тюркський народ, близький сусід протослов’янського, втілив свої уявлення про першоелементи творення в синтезованому божестві, яке давало душу, а відповідно - життя. У ранньослов’янській міфології з туром, биком асоціювався Велес. Деякі джерела вказують на нього як володаря нижнього, підземного світу [246]. Припускають, що образ Велеса–скотаря сформувався як поетичне уявлення про хмари, яких ніби овець, пасе на небі бог [204, с. 54]. Це пояснює характеристику Велеса як “бога худоби” [113, с. 255], [48, с. 50]. Б. Рибаков простежує його культ з палеолітичного періоду, коли це божество ототожнювалось з ведмедем, якому поклонялись мисливці, і лише в бронзовому віці він став богом худоби [212]. Ю. Павленко та В. Войтович вважають, що він асоціювався з водною стихією. Доведено, що його кумир стояв на березі річки Почайни [184, с. 252], [49, с. 50]. Велес вважався супутником Мокоші [234; с.38], на рівні архетипів його можливо розглядати як прояв чоловічої сутності жіночого божества. Є думка, що він виник поряд з Перуном як бог скотарства та торгівлі [98, с. 59 - 60], мав такі варіанти імен: Велес, Волос, Вилас, Влас, Улас [49, с. 50]. Серед головних богів того часу він єдиний не потрапив до пантеону «Володимирових богів».
В. Скуратівський висунув гіпотезу про те, що Велеса Володимир не визнавав з політичних міркувань: торгівля передбачає договір, а для завойовницьких дій більше підходив войовничий Перун [234, с. 47]. Торгівля – складне явище, вона не була зрозумілою селянинові, тому він пов’язував її успішність з зовнішньою причиною – долею [160, с. 170]. Наприклад, в оповіданнях
Р. Чмихала лінива доля не хоче працювати на полі, а вміє лише торгувати [134, с. 256 - 264]. Складно безпомилково виділити похідні: чи Велес як бог долі став опікуватись торгівлею, чи торгівля, що в уяві людей пов’язувалась з долею, тому й перейшла під егіду Велеса. Перше припущення видається більш вірогідним, оскільки торгівля - більш пізнє явище, ніж уявлення про долю. До того ж Велес опікувався волхвами, які володіли сакральними знаннями і могли пророкувати долю, тобто тут зв’язок очевидний.

Іншим Богом-чоловіком, який має відношення до концепту долі - є Рід
(О. Афанасьєв [15, с. 171], Ю. Павленко [184, с. 254 - 255], С. Нікітіна [175, с. 132] С. Плачинда [189, с. 46]). Уявлення про його роль у людській долі дійшли до нас у численних прислів’ях: на роду написано; уродитися та вдатися [234, с. 81]. Як і Велес, він божество підземного світу, асоціюється із землею, врожаєм [184, с. 252]. Це дуже складна постать. Капищ на його честь не знайдено. Його прирівнюють до Світовита – творця світу, першопричини [234, с. 81], [71, с. 282]. У легенді, записаній С. Плачиндою, Сокіл-Рід постає із сльози великого ока та породжує світ [190, с. 54]. Якщо Рід є першопричиною, то він має бути безпосередньо пов’язаний з долею.
М. Костомаров пояснював виникнення цього божества складним сприйняттям людиною неминучості смерті: жодна з культур енеоліту не мала уявлень про смерть як про цілковитий спокій, припинення [76, с. 171]. Незважаючи на те, що людини не стало фізично, її продовжували любити чи ненавидіти, і якщо старший член родини був захисником, покровителем, то й після смерті він лишався ним, набираючи ще й сакрального статусу, наближення до невідомих сил. З часом конкретна згадка про нього зникала, лишаючи уявлення і ставлення, а він, як спільний пращур, переходив у божественну площину, постаючи загальним образом Роду. У подальшому відповідником Роду вважатимуть культ Сварога – володаря неба, а пізніше - Перуна, Редегаста, Даждь-Бога, Світовита, Лада та Жива [113, с. 208 - 260].

Мара була дружиною Змія, за П. Трощиним [190, с. 37]. Якщо вона є антиномічною сутністю Мокоші, то Змій - втілення Велеса - Рода. М. Ткач, аналізуючи фольклорні та наукові джерела, проводить паралель між Велесом і Змієм [246, с. 72 - 73]. Змій, що з’їдає сонце, уособлює образ річних змін [113, с. 258]. За спостереженням В. Куєвди: «Міфологічна функція змія двоєдина: спалювати, (пожирати, поглинати), щоб потім заново народити, відтворити [120, с. 114]». Християнська церква вважала образ Змія уособленням язичницьких вірувань. Сюжет - перемога Святого Георгія над змієм - є символічним виявом цього протиборства. Виникнення образу змія (ящера, дракона) відносять до передслов’янської епохи [184, с. 267 - 269]. Він є досить поширеною міфологемою в різних культурах, наприклад, у давньогерманській міфічній традиції також існує уявлення про змія [247, с. 168]. Місцем його перебування вважали воду. Його образ, як і інші язичницькі образи, з поширенням християнства, набув відверто негативного значення. Християнська церква активно утверджувала серед народу ставлення до язичницького культу як до поганського [184, с. 267 - 269]. Сатана замальовувався в образі Змія [67, с. 82], зокрема в біблійній легенді про падіння Єви. Можна припустити, що Змій є сутнісним проявом чоловічого первеню, іншою іпостассю Роду та Велеса. Його метасимвол – елемент вогню, про що свідчать казки про дракона, який дихає вогнем. Другим конструктивним елементом прояву міфологеми “доля” є Велес – Рід (Сварог, Перун) – Змій – як сутність трьох компонентів: води, землі та вогню.

У результаті історико-психолгічної реконструкції приходимо до складного міфологемного утворення, в якому жіночий прояв міфологеми "доля": Богиня–Матір (Дана, Сира-Земля) – Донька – Баба-Смерть (Яга) / Лада – Лель / Мокоша – Лада – Марена (Мара), їхня метасимволика: вода – земля, сенсоформа: народження – розквіт – смерть, та чоловічий прояв міфологеми “доля”: Велес – Рід (Сварог, Перун, Редегаст, Даждь-Бог, Світовит, Ладо та Жив) – Змій, їхню сутність складають три метасимволи: вода - земля – вогонь. Всі ці архетипові образи первісних ціннісно-світоглядних уявлень поєднуються в однотипні одиниці значень: Богиня - Мати – Рід - сутність земля, Богиня-Мати – Волос (Велес) - сутність волога та дуальні пари: Богиня-Мати – Рід - сутність: волога – земля, Богиня-Мати – Волос (Велес) сутність: волога – вогонь. Здійснений аналіз демонструє архаїчні форми зародження уявлення про єдність “божественних сутностей”. Очевидно, саме цей феномен наштовхнув М. Костомарова на думку, що слов’яни вірили завжди в єдиного бога [113, с. 201].

Аналіз фольклорних джерел, творів художньої літератури та наукових праць вчених-етнологів дозволяє простежити філогенез міфологемного конструкту «доля»: від дородового періоду до сьогодення. Це стало можливим завдяки своєрідності розвитку свідомості, що стимулює ускладнення архетипових образів. Ґрунтовне вивчення проблеми виявило, що в ранній період розвитку світоглядно-віросповідних вчень, пов’язаних з міфологемою «доля», провідним можна вважати складне структурне утворення, з жіночим первенем: Богиня–Матір (її аналоги - Дана, Сира-Земля) – Донька – Баба-Смерть (її аналог Яга) / Лада – Лель / Мокоша – Лада – Марена (Мара). Сутність цього складного утворення закладено в метасимволах (вода – земля), що в контексті має сенсове навантаження: народження – розквіт – смерть та з чоловічим первенем: Велес – Рід (його аналоги: - Сварог, Перун, Редегаст, Даждь-Бог, Світовит, Ладо та Жив) – Змій. Їхню сутність закладено в метасимволах: вода - земля – вогонь. Всі ці компоненти поєднуються в архетипові образи первісних ціннісно-світоглядних уявлень: Богиня-Мати – Рід, їхня сутність земля, Богиня-Мати – Велес, їхня сутність волога та дуальні пари: Богиня-Мати – Рід - сутність: волога – земля, Богиня-Мати – Велес - сутність волога – вогонь. У цих складних структурних утвореннях свідомості, що утворюють єдність, виявляє себе міфологема «доля».

← Попередній розділ

Наступний розділ →

...

Всі права захищено. Копіювання матеріалів дозволяється лише із вказанням авторства та посиланням на першоджерело.
Copyright MyCorp © 2018