Розділ 1.2 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.

Головна → Дисертація → Розділ 1.2

1.2 Психологічні аспекти традиційної картини світу людини

Першим поставив питання вивчення картини світу як глобального завдання культурології О. Шпенглер у праці “Занепад Європи” [275]. Відтоді поняття “картина світу”, “образ світу” та близькі до них – “когнітивна карта”, “модель універсуму”, “схема реальності” [226, с. 18], «життєвий світ», «етос», «прасимвол» (О. Шпенглер), «космо-псіхо-логос» (Г. Гачев), «спосіб категоризації» (О. Лурія) використовуються в філософії, психології, лінгвістиці, антропології, астрономії та інших науках. Звичайно, ідея суб’єктивності сприйняття та наявності в свідомості уявних конструктів, що дозволяє взаємодіяти зі світом, з’явилася значно раніше. Вчення Платона про “Світ ідей” [188] можна назвати спробою створити теорію суб’єктивного образу реального світу.

У першій половині ХХ ст. розпочався пошук способів дослідження етнонаціональної картини світу в антропологічній школі Ф. Боаса. Перша праця, що привернула увагу громадськості до цього питання, належала його учениці Р. Бенедикт і мала назву: «Моделі культури». Метою роботи було теоретичне обґрунтування основ існування ментальних ознак етносу.
Р. Бенедикт висунула ідею, про певні внутрішньокультурні інтегратори, що визначають цю культуру та характер її носіїв, і назвала їх «етосом культури». Концепція Р. Бенедикт сприяла тому, що поняття картини світу та національного характеру поєдналися. На думку дослідниці, людина цілком визначається своїми культурними межами [144].

А. Кардинер та Р. Линтон продовжили дослідження ідей американської антропологічної школи та висунули положення, згідно з яким «основна особистісна структура», що формується на спільному для всіх її носіїв досвіді і ґрунтується на характеристиках, що надають цьому індивіду максимальної відкритості для сприйняття саме цього досвіду, дозволяє йому досягнути максимальної адаптованості саме в цьому суспільстві. Ця структура формується на досвіді суспільства, соціальної виховної практики та на успадкуванні знань поколіннями [144].

Поняття «основної особистісної структури» було замінено Кора дю Буа на поняття «модальної особистості» (modal personality). Оскільки більшість досліджень здійснювалась у галузі антропології, нове поняття виявилось більш придатним і означало, перш за все, статистичні дані про тип, до якого належить більшість спільноти. Сутність цієї концепції зводилась до ідеї, що кожному суспільству притаманний один тип характеру, індивідуальні відмінності в межах спільноти до уваги не бралися. Експериментальні дослідження з цього питання призвели до того, що в жодній культурі не вдалося вичленити один, домінуючий тип, тому постала потреба шукати різні типи в межах однієї спільноти [144].

На початку 40-х рр. ХХ ст. одночасно виникло кілька підходів до розуміння етнонаціонального характеру: особистісно-центрований та культурно-центрований. Предмет дослідження в кожному з них мав принципові відмінності. Як що в першому випадку дослідження орієнтувалось на людину, то в другому - на вивчення культурних детермінант. Кількість досліджень у цей час значно зросла, вивчалися різні народи, виявлялися ментальні ознаки етносів [144].

Одним з перших хто вжив поняття “картина світу” (world view), був
Р. Редфільд, який у 50-х рр. ХХ ст., визначив його як систему уявлень про світ і місце людини в ньому [66]. На основі його концепції пізніше виник напрям когнітивної антропології, що визначав картину світу як бачення світотворення, притаманне певній спільноті, як її уявлення про себе, своє місце в світі. Він розрізняв поняття «картина світу», «етос культури» «спосіб мислення» та «національний характер». Принципову відмінність між ними він вбачав у тому, що в першому випадку спільнота розглядається з певної сторони, а картина світу є персональним баченням цієї спільноти. У вивченні культури Р. Редфільд надавав перевагу методу входження в культуру, емпатійного ставлення до неї та здійснення оцінок саме з позиції досліджуваної спільноти. Однак й такий підхід не забезпечував цілісності сприйняття картини світу певної спільноти. Як зауважував сам автор, в одній спільноті наявні кілька культурних традицій. Відповідно, і картини світу представників цих традицій матимуть відмінності [144]. Та якщо узагальнити погляди Р. Редфільда, то в його теорії картина світу постає як спільне утворення, притаманне групі індивідів, що скоріше відповідає поняттю «традиційна картина світу».

Його послідовник К. Гірц надав терміну «картина світу» значення притаманної носію певної культури концепції про світ, суспільство та людину [66, с. 3], що також співвідноситься з поняттям “традиційна картина світу”. На початку 60 – х років у науці зростає інтерес до цього питання [89, с. 57]. Б. Ананьєв, О. М. Леонтьєв, М. Вебер [43], Е. Кант, Е. Кассірер [108],
Е. Фром [264], М. Хайдегер, а також О. О. Леонтьєв, Ж. Піаже, І. Сєченов,
Ж. Фрес, К. Юнг та інші звернулися до понять, близьких за своєю сутністю до поняття “картина світу”, без якого вже неможливим здавалось зрозуміти сутність людини [89, с. 57]. О. М. Леонтьєв відзначав, що це питання слід розглядати як проблему психологічного образу світу, адже кожна річ є безпосередньо даною один раз у матеріальному світі, а другий – у суб'єктивній чуттєвості людини та в її свідомості, в ідеальних формах. Він називає п’ятим квазіовиміром сферу, в якій людині відкривається сутність речей, коли сприймається не лише форма та колір, а й значення [129, с. 11 - 12]. Розглядаючи структуру образу світу, А. Наришкін обґрунтовує трактування О. М. Леонтьєва та С. Смирнова, в яких вони поділяють структуру картини світу на сім блоків: п’ять модальних (зоровий, слуховий, нюховий, смаковий, дотиковий образ зовнішнього світу) та амодальні (образ зовнішнього світу та образ «я») [172].

Картина світу формується людиною, а оскільки вона є частиною соціуму, то неможливо не враховувати цього впливу як надважливого фактору. Саме людина є творцем картини світу, тому істотне місце в ній посідають соціальні чинники. Люди створюють картину світу, і вона опосередковує їхню діяльність у матеріальному світі речей. У процесі створення картини світу одну з провідних ролей відіграє культура. Як уже наголошувалось, саме культура постає носієм міфологемного змісту свідомості спільноти. Картина світу моделюється на основі значень, сутність яких закладена в особистісних сенсах. За визначенням Т. Лукмана та Ш. Альфреда, сенс – це результат тлумачення колишніх переживань, рефлексивно схоплених у наявному «зараз», в актуально-чинній схемі інтерпретації [6; 29], а уявлення про світ – це його осмислення – інтерпретація (підкреслено мною. – О.С.) [147, с.16]. Тобто сенс постає як результат оцінювання та інтерпретації досвіду минулого, а осмислення призводить до творення картини світу.

Поняття «картина світу» та «образ світу» для багатьох дослідників є синонімами [226]. Наприклад, у працях О. О. Леонтьєва немає чіткої диференціації їх: «до цього часу я описував образ світу, загальний для тварин та людини. Але процес породження картини світу, як і сама картина світу, якісно змінюється, коли ми переходимо до людини… предметний світ постає в значенні, тобто картина світу наповнюється значеннями (підкреслено мною. – О.С.) [129, с. 17]». Однак, ці поняття мають принципові відмінності, оскільки «образ» стосується сфери відчуттів, а «картина» - предметних уявлень. У словнику української мови слово «картина» визначається як твір живопису; той, хто викликає захоплення своїм зовнішнім виглядом; те, що можна побачити, охопити поглядом або уявити; епізод, частина акту п’єси, що потребує окремих декорацій [216, с. 110]. Йдучи за цією логікою, картиною світу можна називати уявлення, опредметнене в свідомості людини. За О. О. Леонтьєвим, образ світу є відображенням у психіці людини образу предметного світу, опосередкованого предметними значеннями та відповідно до когнітивних схем, що піддаються свідомій рефлексії. Він зауважує, що людина надає імена чуттєвим образам предметів. Це так звані предметні значення, що, по суті, є компонентами цих образів і забезпечують можливість їхнього існування. Людина сприймає світ за допомогою його образу [127, с. 268]. Тобто у фокус сприйняття потрапляє лише те, що відповідає образу світу, який є певним регулятором сприймання чуттєвих образів. Людина, називаючи образи, здійснює своєрідне кодування – переведення чуттєвої сфери в предметну, тобто перенесення значень з площини відчуттів у схематичну конструктивну систему картини світу.

Чіткий поділ функцій образу та картини світу зустрічаємо в
О. Артем’євої: найглибший шар внутрішнього світу співвідноситься з сутнісними структурами образу світу, що формується за участю та завдяки суттєвому внеску понятійного мислення – шар амодальних структур, що утворюються внаслідок обрахунку семантичного шару. Семантичний шар – картина світу, є структурованою сукупністю відношень до об’єктів, що актуально сприймаються. Вона тісно пов’язана із сприйняттям, в тому числі й модальними його аспектами. Картина світу більш рухлива, вона співвідноситься з глибини образом світу, а матеріал для побудови надає їй “перцептивний світ”. Вона може сприйматися безпосередньо. Картина світу перебуває в своєрідному відношенні історизму з образом світу. Образ світу керує історизмом, а картина світу “передає” йому синтезоване, хоча з різними якостями ставлення до об’єктів, пов’язаних з предметом поточної діяльності. Спільним для цих двох іпостасей є те, що їхні елементи – не образи об’єктів, а образи ставлення до них [12, с. 21]. Семантичний елемент є сутністю картини світу, на відміну від чуттєвої природи образу світу. Незважаючи на складність взаємозв’язку понять “картини світу” та “образ світу”, вбачається за можливе розвести їх у предметну та чуттєву площини, маючи на увазі їхню співзалежність та взаємовплив.

У деяких джерелах розрізняють мовну (Л. Буталова [37], М. Одинцова [179]) та наукову картини світу (Ю. Белокопытов [28]), Ф. Цицин [268]. Мовна картина світу визначається як відображення мовною свідомістю навколишньої дійсності під специфічним кутом зору, її частиною є індивідуально-авторська картина світу [37, с. 94]. Образ людини в мовній картині світу вважають концентрованим втіленням сутності уявлень про людину, об’єктивованих всією системою семантичних одиниць, структур та правил тієї чи іншої мови [179, с. 8]. Наукову картину світу визначають як модель дійсності, того чи іншого її аспекту. Вона постає як уявлення, що пояснюють механізми та природу об’єктів, узгоджуються із знаннями та спостереженнями, мають евристичну цінність до певного моменту - коли підтвердяться нові гіпотези [268, с. 4]. Однак це не всі види картини світу, які можливо виділити. Посилаючись на М. Маковського, зазначимо, що світ презентується людині крізь призму її культури та мови, шляхом метафор як явищ “картини світу”, що вирізняється в носіїв різної культури чи однієї, але в різні історичні періоди [147, с. 16]. Тобто картину світу можна розподілити на складові та визначити їх, наприклад, як “історично-часову картину світу”, “культурну картину світу”, “географічну картину світу” та інші, відтворюючи всю різноплановість явища. Однак такий поділ, буде по суті, розглядом різних аспектів одного й того ж феномена, що є недоцільним у контексті досліджуваної проблеми.

Постулатом є те, що кожна людина є індивідуальністю, відповідно, картина світу, як і його образ, не може бути ідентичною у різних людей. Наприклад, у працях Є. Клімова вказується на відмінність образу світу людей залежно від типу їхньої професії [110]. У зв’язку з цим слід зазначити, що картина світу буде відрізнятися за віковими критеріями, як зазначає К. Левін: "Світи, у яких живе новонароджений, однорічна дитина та десятирічна, різні навіть в однаковому фізичному вимірі [131, с. 38]». Додамо, що соціальний статус, місце проживання і що найважливіше, етнічна належність відіграють значну роль у складанні картини світу як цілісного утворення.

Розглядаючи проблему складових картини світу, слід навести позицію В. Жидкова та К. Соколова, які вважають, що картина світу включає знання про світ, відчуття світу та сприйняття світу [89, с. 70]. Як уже зазначалося, чуттєвість стосується скоріше категорії образу світу, ніж картини, тому слід зазначити, що картина світу не складається із світовідчуття, а є чинником його об’єктивації. Сприйняття світу – здебільшого дієва категорією, а не складова картини світу. Зауважимо, що картина світу складається з уявлення про світ, що сформувалося в свідомості, та із ставлення до нього. Вона є загальною категорією, в якій можна виділити мовну, наукову, культурну, професійну та інші види картини світу. Її формування відбувається під впливом різноманітних чинників, таких як вік, соціальне середовище, професійна сфера, місце проживання, національність, релігійна належність, хронотоп, батьківські настановлення, релігійні переконання, традиційні уявлення та, зокрема, міфологеми. У цьому контексті важливу роль відіграє менталітет, що втілюється в особливостях світосприйняття [173, с. 119], а саме - шляхом сприйняття, інтеріоризації здійснюється творення картини світу. Дотримуючись позиції Б. Душкова, можна сказати, що менталітет - це загальний духовний настрій, відносно цілісна сукупність думок, вірувань, навичок духу, що створює картину світу та закріплює суспільну цілісність. Він характеризує специфічні рівні індивідуальної та колективної свідомості, являючи собою особливий тип мислення [83, с. 13], постає специфічним «фільтром», що регулює перцептивні процеси, які визначають формування картини світу людини. Названі чинники є формою інформації, що сприймається людиною, а картина світу формується як результат сприйняття та опрацювання цієї інформації. Опрацювання розуміють як діяльність, що надає особистісного сенсу сприйнятому. Деякі чинники (вік, рід занять, навчання в школі, професійному навчальному закладі, робота, захоплення, місце проживання та інші) з часом змінюються, що призводить до змін у картині світу. У цих змінах відбивається динаміка процесу її формування, що починається з народження та відбувається в межах етнізації людини. Формування традиційної картини світу відбувається у процесі етнізації людини. Діалектичність цього процесу полягає в тому, що особистість сприймає виключно ту матричну сенсоформу, що співвідноситься з вже сформованою та структурованою на момент сприйняття традиційною картиною світу.

Поряд з поняттям  “картина світу” в психології застосовують поняття “життєвий світ”. Ф. Василюк у роботі "Психологія переживання" наводить такі типи життєвих світів:

- зовнішньо легкий, внутрішньо простий, що проявляється в гедоністичному відношенні до життя;

- зовнішньо легкий, внутрішньо складний (ціннісне відношення до життя);

- зовнішньо складний, внутрішньо простий (реалістичне відношення до життя);

- зовнішньо складний, внутрішньо складний (творче відношення до життя). Ці типи наведено в табл. 1.2.

Під життєвими світами особистості Ф. Василюк розуміє глибоку внутрішню структуру, що розглядається крізь призму руху до мети. Для того, щоб людина змогла впоратись з ситуацією, вона повинна, за допомогою переживання, провести роботу із своїм внутрішнім світом та змінити його. Внутрішній світ у концепції Ф. Василюка постає як пасивний, такий що має пристосуватися до зовнішніх обставин, змінюючись щоразу під впливом кризової ситуації [40, с. 7]. Ф. Василюк не ставив за мету виділити складові частини чи компоненти життєвих світів. Його цікавила взаємозалежність між способом переживання і типом життєвого світу, який він, практично, ототожнює із внутрішнім світом. Ф. Василюк вважає картину світу складником життєвого світу.

Т. Титаренко розглядає становлення особистості шляхом створення світу, в якому вона живе, "світу власного буття". У своєму існуванні людина не лише пристосовується до навколишнього середовища, вона відокремлює себе з нього, щоб потім поєднатися з ним, але інакшим чином: «Створює свій життєвий світ, структуруючи зовнішню дійсність відповідно до внутрішньої. Цей світ є певною цілісністю внутрішнього психічного життя як усвідомлюваного, так і не усвідомлюваного в поведінці, спілкуванні та діяльності [244, с. 29 - 30]». Життєвий світ, за Т. Титаренко, включає внутрішню та зовнішню дійсності, що перетворюються і опрацьовуються. Вона наголошує: «У життєвому світі особистості співіснують не реальні фізичні об'єкти у взаємодії, а їхня суб'єктивна інтерпретація [244, с. 29 - 30]». Вона розуміє життєвий світ як узагальнену категорію, що включає, поряд з образом світу і картиною світу, навколишню дійсність в її відношенні до суб’єкта.

Відмінність розглянутих підходів полягає в тому, що в першому життєвий світ розуміється як внутрішня даність, що змінюється з метою переживання кризової ситуації; у другому - життєвий світ є активним, він переробляє та змінює зовнішнє, пропускаючи його крізь внутрішнє і утворюючи з ним цілісність.

Якщо життєвий світ є суб'єктивним сприйняттям особистістю зовнішнього світу, себе в ньому, включаючи "я-концепцію" та ставлення до нього, то картину світу, відповідно, можемо визначити як його складову, процес творення якої відбувається в площині життєвого світу людини. Вона є суб’єктивним, оформленим у символи відбитком навколишньої реальності, що формується в індивідуальній свідомості як результат суб’єктивності сприйняття дійсності.

Першою причиною суб’єктивності сприйняття є недосконалість органів чуття. Людина володіє обмеженою кількістю відчуттів, тому гіпотетично існує інформація, якої вона не може отримати, через відсутність відповідних органів чуття. Причини вибірковості сприйняття вбачають у досвіді, який його скеровує. У житті людину постійно оточує значна кількість інформації зовнішнього світу і опанувати її всю, не фільтруючи та не виокремлюючи окремих одиниць неможливо. Світ не є сталою формою існування і перебуває в стані постійних змін, тому сприйняття здійснюється вибірково. Механізм цього процесу зумовлюється індивідуальним досвідом осмислення інформації, що на момент сприйняття вже є в пам’яті суб’єкта. Людина бачить та сприймає лише те, досвід сприйняття чого вона має [285, с. 192 - 197]. Л. Собчек, аналізуючи роботи Л. Виготського та С. Рубінштейна, відзначила, що індивідуально окреслені якості опосередковано переломлюють інформацію про навколишнє середовище в кожній людині по-різному. З широкого спектру вражень про навколишній світ кожна особистість своїм особливим способом сприймає та опрацьовує інформацію, акцентує увагу на одних речах і не помічає інших [235, с. 20]. І. Маякова дійшла висновку, що картина світу будується за принципом локалізації точки відліку – вона виноситься за межі суб’єкта, де він абстрагуючись може бачити себе в світі. Кожна людина неминуче сприймає і пізнає світ крізь себе, тобто крізь систему значень, образів, символів, мовних структур [152, с. 258]. Отже, суб’єктивне сприйняття людини залежить від наявної в її внутрішньому світі конструктивної схеми сприйняття – картини світу та від уявлень про своє місце в ній. Індивідуальність виявляється в тому, як, яким чином відбувається вибір, класифікація та структурування інформації. Відзначимо, посилаючись на С. Смирнова, що складність цієї дії полягає в тому, що народжуючись, дитина володіє певним набором вроджених форм спонтанної активності, шляхом діяльності та спілкування в традиційній спільноті вона поступово вибудовує картину світу на основі сприйнятих образів та вибирає образи для сприйняття відносно своєї картини світу як основи пізнавальної діяльності [226, с. 18 - 30].

Картина світу людини – це динамічне структурне утворення. З часом вона диференціюється, набуває індивідуальних ознак, але лишається зумовленою певною “основою сприйняття”, яку ми називаємо “традиційною картиною світу”. Її значення полягає в тому, що кожна соціальна спільнота створює, культивує та передає наступним поколінням цілком визначену картину світу, яку можна назвати “сутнісною основою культури”. Вона є “загальною частиною” та дозволяє членам однієї спільноти розуміти одне одного [89, с. 63]. Традиційна картина світу успадковується від батьків і належить до спільного досвіду народу. Як формалізуюча обставина, вона уможливлює буття у світі. Традиційна картина світу постає як зовнішнє, “винесене за суб’єкт” утворення.

У науковій літературі поняття “картина світу” і “традиційна картина світу” часто ототожнюються, бо є явищами одного психологічного ладу. Наприклад, у філософському енциклопедичному словнику (2002) картина світу визначається як „...одна з форм світоглядного подання суб’єктивної реальності в суспільній свідомості, що являє собою образ засвоєної в практиці дійсності, компонента світогляду, узагальнений образ соціального середовища, що становить вихідну умову людського буття, створюється в процесі практичної діяльності людей та поєднує в собі багато ракурсів та аспектів реальності, є втіленням широкої панорами дійсності, яка виходить за рамки особистого досвіду індивіда (підкреслено мною. - О. С.) [132, с. 271]”. З погляду досліджуваної проблеми, йдеться про картину світу як утворення, що спирається на суспільний досвід. Вона ґрунтується на традиційності, що є елементом соціального та культурного досвіду успадкованого наступними поколіннями, який зберігається протягом тривалого часу в суспільстві загалом, або в окремій соціальній групі. Виявляється у вигляді стійких стереотипізованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят [108, с. 222]. Тому доцільно розвести поняття “картина світу” і “традиційна картина світу”. У першому випадку мова йде про індивідуальне утворення, що формується в свідомості людини протягом її життя і ґрунтується на традиційній картині світу людини, що існує в площині її життєвого світу і актуалізується під впливом різноманітних чинників. Традиційна картина світу, в свою чергу, є феноменом, що відноситься до загального досвіду спільноти, тобто її спільним набутком. За В. Куєвдою, можна визначити традиційну картину світу як об’єктивну реальність, що існує поза волею і свідомістю людини. Як формалізуюча обставина, вона уможливлює буття в світі.

О. Лобок, дискутуючи думку, прийняту в ХІХ ст. в науці, що міф було створено для пояснення певних незрозумілих речей, зазначав, що прадавня людина, дивлячись на сонце і сприймаючи його як бика, який гуляє по небу, настільки глибоко це переживала, що для неї була неважливою достовірність цього судження. Істинним для неї було те, що відповідало її переживанню. Якщо спробувати довести їй, що сонце - це небесне тіло, вона й далі сприйматиме сонце як бика, бо її особистісне переживання є набагато важливішим для неї, ніж знання. Така віра зумовлена належністю до певної соціальної спільноти. Все, що люди називають істиною, породженням колективного досвіду культури, недоступного особистісному сприйняттю окремого індивіда. Можна сказати, що міф прадавньої людини відповідає істині сучасної, бо істиною є не сама річ, а сенс, що принципово співпадає з міфом. Сама людина не спроможна бачити світ об’єктивно. У своїх уявленнях вона спирається на колективний досвід, втілений у культурних істинах - міфах [137, с. 13 - 15]. Міфологічне знання не пояснює світ, на відміну від наукового, а відкриває його зміст [17, с. 138].

Отже, традиційна картина світу є зовнішнім, “винесеним за суб’єкт” утворенням, і в цій інтерпретації вона співвідноситься з міфом. Внаслідок усвідомлення та осмислення традиційної картини світу в свідомості конкретної людини міф структурується в міфологеми, що актуалізуються, узгоджуючись з її особистісними сенсами [230].

Значна кількість наукових праць, гіпотез, припущень, концепцій з психології, філософії, антропології, етнології та філології підтверджують актуальність і значення проблеми вивчення міфологічного шару свідомості людини. Теоретична складність і відсутність однозначних надійних та валідних психодіагностичних методик, що дозволили б цілісно висвітлити роль та значення міфологем як чинника формування традиційної картини світу людини вимагає удосконалення науково-методологічного апарату та розробки нових методів психологічного дослідження традиційної картини світу людини.