Психологія: лекції, семінари,
практичні, сценарії тренінгів

пошук по сайту
ось
Вхід

Розділ1.1.2 Дисертації «Міфологеми як чинник формування традиційної картини світу». Скуловатова О.В.

ГоловнаДисертаціяРозділ 1.1.2

1.1.2 Міфологеми в міфічній свідомості людини.

Серед психоаналітиків найбільший внесок у вивчення міфу, безперечно, належить К. Юнгу. У сучасній психологічній науці його ідеї активно розробляються багатьма дослідниками, зокрема Н. Каліною. Вона зазначає, що міфи можна розглядати як вид особливої, священно-духовної психотерапії для заляканого, стражденного від голоду та воєн людства. Вони надають допомогу там, де інші засоби безсилі. Юнгіанство говорить про асиміляцію несвідомого змісту до міфічних мотивів та сюжетів, що в такій образній та яскравій формі стають доступними для тих, хто слухає або читає міфи. Міф про героя, який долає ворога, рятує в тяжкий момент, допомагає перемагати, здійснює психотерапевтичний вплив на людину, яка ідентифікує себе з цим героєм.

За визначенням Н. Каліної, міф – це реальна система мислення та досвіду, що спирається на психічну рівність свідомих і несвідомих змістів. Логіка міфу – не свідома логіка, це архетиповий характер персонажів, що відкриває широкий простір в уяві оповідача та слухача: “Міфологічна свідомість мислить архетиповими образами, а це одночасно мислення сенсами, зафіксоване в образах пізнання світу, є дійсністю як психічна реальність, у всій пишноті, глибині та жахливості її таємниць. Несвідомий акт міфотворчої думки захоплює передусім ті аспекти реальності, що ігноруються раціональною свідомістю. Однак оброблена асиміляція несвідомого становить небезпеку для психічної цілісності особистості, загрожуючи свідомості та душевній рівновазі [101, с. 216]”. Міфи утримують перший досвід асиміляції несвідомої активності, тому що архаїчна ментальність не вигадувала міфи, вона їх переживала [101, с. 216].

Опрацьований науковий матеріал переконує, що проблема міфу має широкий спектр уявлень і трактувань, але їх можливо умовно розподілити за двома визначальними підходами – перший розглядає міф як архаїчне явище, а в другому - об`єктивуються його суб`єктно-об`єктні характеристики в структурі психічної діяльності людини. До міфу як до архаїчної форми можна віднести такі тлумачення:

  • спосіб пізнання світу, форма пізнавального процесу, специфічна для архаїчних спільнот;
  • форма суспільної свідомості, спосіб розуміння природи та соціальної дійсності на ранніх етапах суспільного розвитку;
  • компонент чи певна складова суспільної свідомості, що дозволяє гармонізувати відносини людини та довкілля;
  • прадавня форма символічної мови, в термінах якої людина моделювала, класифікувала й інтерпретувала світ, суспільство, себе;
  • специфічне переживання, притаманне первісній архаїчній ментальності;
  • специфічний для архаїчних спільнот вид мислення, що як певний рівень може бути присутнім і в інших культурах, особливо в мистецтві й літературі;
  • засіб підтримання природного та соціального ладу, соціального контролю в примітивних спільнотах.

Міф як складова сучасної системи розуміння світу, тлумачиться як:

  • категорія мислення та життя, що визначає спосіб буття особистісного, його форму, розгорнуте магічне ім’я, особистісний конструкт, сформований із всезагальної людської ідеї, притаманної всім релігіям та народам;
  • культурні істини, в яких закладено колективний досвід, що визначає світобачення людини;
  • цілісність, що живе в інтерпретаціях та не піддається логічному аналізу, яку не можна постулювати як структуру свідомості, а лише мати на увазі як цілісний факт;
  • особливий вид мислення, логічно та психічно своєрідний, ознаки якого мають аналогії в продуктах фантазії людини всіх історичних епох;
  • зразок поведінки, що постійно повторюється з початку часів;
  • не первинні тексти чи форми, а тексти, вплетені в контекст, що не існують поза конкретною ситуацією;
  •  динамічна система, що постійно твориться і доповнюється;
  • зовнішнє утворення відносно свідомості, що з’являється не як результат діяльності окремого індивіда, а як результат поєднання всіх індивідів;
  •  утворення, що має свою особливу логіку;
  • конструкт, за яким стоїть ряд інтерпретацій, здійснюваних не лише дослідником, а й самим міфом.

Наведені підходи було узагальнено в табл. 1.1.

Підходи і трактування психологічної природи міфу

Існування міфу як психічної реальності ґрунтується на психологічних функціях, які він реалізовує. В. Гернер, В. Іванов, К. Леві-Строс,
Е. Мелетинский, К. Хюбнер у своїх працях зазначали, що міф є засобом підтримання душевної рівноваги, для якого міфічний час - це особливий сакральний період «всезагального достатку та блага». Протягом життя роду та окремої людини ці блага зменшуються, витрачаються, і постає потреба у відновленні їх за допомогою обрядів, у цьому випадку міфи - це розповіді про них: коли, що і як необхідно здійснювати та що трапиться, як що цього не зробити. [101, с. 214]. Виконуючи функцію підтримання душевної рівноваги, міф забезпечує психічне здоров’я, гармонізує відносини із світом як окремого індивіда, так і спільнот.

На думку Б. Малиновського, основною функцію міфу є не пояснення закономірностей існування, а збереження уставленого ладу життя, певна форма закріплення інформації [149, с. 83]. Своєрідними є погляди Е. Сайко, який вважає, що функція міфу – вписувати особливе людське життя, в універсум буття, де міф - спосіб формування конструктів, систем відносин та співвідношення світу природи і світу людини, а також відносин в межах внутрішнього світу людини. Тобто міф виступав засобом первісної людини, що дозволив розвинути соціальні якості (він з’явився, коли у процесі формування та розвитку соціального простору і закономірностей функціонування соціуму виникла потреба “заявити” про свою спільність, включаючи до неї весь навколишній світ). Міф створювався людиною, яка володіла свідомістю, формувала розумові образи, користуючись можливими та наявними формами мислення, що породжувались її свідомістю і психікою [218, с. 10]. Якщо в теорії Б. Малиновського міф постає як активна діюча самодостатня сутність, то в теорії Е. Сайко він є витвором людської волі, спрямованим на оволодіння світом. Визначену функцію міфу можна назвати функцією впорядкування та утримання в свідомості людини образу “світу”.

Ще однією функцію міфу є вихід в інший - великий, священний час, що, як вважає М. Еіаде, здійснювався за допомогою «переказування чи імітування дій Бога». Сенс цього виходу - втеча від сучасного, долання страху перед часом, притаманного сучасній людині, як і її пращурам. Шляхами втечі є видовища та читання. Читання, на символічному рівні, як колись розповіді міфів, створює ілюзію втечі від неминучого [85, с. 125].

Як форму суспільної свідомості, спосіб розуміння природної та соціальної дійсності на ранніх стадіях суспільного розвитку, що орієнтується на долання фундаментальних антиномій людського існування, гармонізацію суспільства, особистості та природи визначив міфологію С. Аверинцев [3, с. 377]. Йдеться про роль міфу в гармонізації відносин людини та середовища, яку можна визначити як адаптативну функцію. Її значення підкреслювали в своїх працях Т. Пашина та Е. Мелетинський, у фундаментальній праці якого («Поетика міфу») визначено кілька функцій міфу:

  • означення та впорядкування - передання незрозумілого за допомогою зрозумілого, впорядкування хаосу в космос, причому космос відразу включає ціннісно–етичний аспект, вирішення проблем, якого уникають інші науки (таємниця народження, доля та інші); міф пояснює людині існуючий соціальний та космічний порядок таким чином, щоб підтримати і зміцнити його; засобом для реалізації цього є ритуал, що впорядковує навколишній світ;
  • моделююча, що здійснюється шляхом розповіді про окремі події минулого, екран міфічного часу включається в систему оповідань, що є своєрідною семантичною системою [157, с.169 - 226].

Т. Пашина визначає такі функції міфу:

  • комунікативну, що задовольняє потребу людини в обміні інформацією;
  • координаційну, що як архетип соціального досвіду передає в стислій формі сприйняття “місця та ролі” різних істот і можливих типів поведінки в ньому;
  • інтегруючу, що здійснює зв’язок особистісного і колективного досвіду, що, як колективні уявлення переживаються кожним членом спільноти [197, с. 61].

Проаналізувавши та узагальнивши всі наведені погляди, можна окреслити такі функції міфу:

  • адаптативна, спрямована на гармонізацію відносин людини та світу;
  • підтримки психічного здоров’я та рівноваги;
  • збереження існуючого ладу;
  • вписування свого особливого людського буття в універсум, в якому міф – це спосіб формування конструктів;
  • долання страху часу, втеча від теперішнього;
  • означення та впорядкування - передання незрозумілого за допомогою зрозумілого;
  • впорядкування хаосу в космос;
  • моделювання світу;
  • комунікативна;
  • координаційна;
  •  інтегруюча.

Розглянемо ще одне поняття, безпосередньо пов’язане з міфологемами - особистісний міф. Його визначають як самостійно створений, неусвідомлюваний сценарій, сюжет якого взято з колективного несвідомого [68, с. 224]. К. Юнг зазначив, що на рівні буденної свідомості особистісний міф розуміють як долю, що виявляється в більшості релігійних систем. Він наголошував: те, що означується, ніколи не матиме тільки одного означаючого. Особистий міф він трактує як несвідомий сценарій тієї п’єси, яку свідомість розігрує за активної участі архетипів колективного несвідомого, несвідомий зразок, який людина наслідує в різні періоди свого життя, не підозрюючи про це, як і про те, що її окремі стани взаємопов’язані та взаємозумовлені зовсім інакше, ніж здається пам’яті та свідомості [101, с. 229 - 235]. У психологічному контексті міфологеми наближуються за значенням до поняття «особистісний міф». Міфологеми також черпають свій зміст у колективному несвідомому та втілюються в житті людини в етнопедагогічних настановах та різноманітних формах поведінки, але, на відміну від особистісного міфу, вони не різновид індивідуального сценарію, а скоріше спосіб переживання та осягнення дійсності. Особистісний міф здійснює добір матеріалу для втілення в колективному несвідомому людини, відповідно до її особистісних сенсів. О. М. Леонтьєв ввів у науковий обіг поняття "особистісний сенс", маючи на увазі творчі системи свідомості, "чия зовнішня чуттєвість пов'язує в свідомості суб'єкта значення з реальністю об'єктивного світу, реальністю самого життя в цьому світі, його мотивом. Особистісний сенс створює упередженість людської свідомості... Сенси реалізуються в значеннях: функціонуючи в системі індивідуальної свідомості, значення реалізуються не самодостатньо, а рухом особистісного сенсу, що втілює в них себе «цього для-себе-буття конкретного суб'єкта». Сенс - це завжди сенс чогось. Втілення його у значеннях є «глибоко-особистісним інтимним процесом [130, с. 183]».

Поняття «міфотема» введене в науковий обіг Я. Голосовкером, близьке за значенням до особистісного міфу: «Є життя, що приховують у собі міф. Їхній сенс - в духовному творінні - в ньому втілюється та розкривається цей міф. Творіння такого життя у своїй сутності лише фази, етапи самовтілення міфу. Таке життя має тему. Вона спочатку прогнозується, потім проходить “червоною ниткою”. Фраза може перетворитись на етюд, кинутий натяк – на сюжет. Так виникає міфотема. Вона проходить серед інших тем, виявляючись у критичних ситуаціях; втілюється в творах і стає ціллю й смислом. У міфотемі розкривається “міф життя” самого автора. Вона зазнає метаморфоз. Міфотема Фрідріха Ніцше – міф про волю до могутності. Вона втілюється в значній кількості фаз-образів: у негативному образі сократичної людини, яка перетворюється в християнина-раба, в образі надлюдини – Антихриста – Заратустри – Діоніса - антимораліста - злої людини - нового філософа. Цей міф втілюється в трьох основних творах, що є фазами розвитку міфу Ф. Ніцше: “Народження трагедії з духу музики” (Аполлон та Діоніс); “Так казав Заратустра”; “Воля до могутності”.

Всі інші твори, написані Ніцше, є прелюдіями, чи коментарями, а міф – один [62, с. 17 - 18]». Серед різноманітності міфів, збережених у колективному несвідомому, людина актуалізує певні міфологеми (саме в вигляді міфологем міф зберігається в її несвідомому) і розігрує їхній сценарій у своєму житті. Вибір здійснюється відповідно до її особистісних сенсів. Людина інтерпретує та використовує обрану міфологему своїм, індивідуальним способом, тому ця міфологема стає її утворенням її особистості. Можливість для індивідуальної інтерпретації дає головна ознака міфічного - воно не одиничне, а адресується багатьом сторонам та якостям психічної реальності.

У такому контексті процес вибору, привласнення та інтерпретації міфологеми постає своєрідним фактором формування особистості, який пояснює М. Чуднова: «Ідентифікація з персонажем міфу може бути відповідно міфоідентифікацією, результатом якої стає поява міфічного образу “я”. Міфоідентифікація - постійний механізм формування образу “я”. Міфологічна складова впливає та змінює уявлення про світ та образ “я” [271, с. 45 - 48]». Міф є динамічним утворенням, що проявляється в метаморфозі його образів, в їхньому русі по кривій сенсу та багатовимірним, і в розкритті цієї багатогранності виявляється логіка його сенсу [62, с. 8]. Тому асиміляція матеріалу несвідомого є постійним процесом.

Зазначимо принципову відмінність підходів: М. Чуднова вважає, що кожна нова ситуація потребує нового сюжету, а віднесення себе до того чи іншого міфу постає актом волевиявлення до визначення своєї екзистенційної ситуації [271, с. 45 - 48]. Я. Голосовкер і К. Юнг, навпаки, відзначають сталість актуалізованої міфологеми, вважаючи, що вона проходить крізь усе життя, не змінюючись залежно від ситуації, а швидше, моделюючи ситуацію під себе. Цю позицію підтримує і сучасна дослідниця особистісного міфу
Ю. Гундертайло. Вона зауважує, що особистісний міф – це: “Неусвідомлений сценарій самого людського життя. Спосіб організації життєвого досвіду навколо якогось сюжету чи сукупності сюжетів, взятий з невичерпної скарбниці колективного несвідомого. Ця “червона лінія” має свої віхи (означені архетипи) і розгалужені (позначені додатковими тематиками, відступами). У цьому ключі кожна авто - , чи психобіографія уявляється міфічною історією, тобто не об’єктивним переписом подій, а суб’єктивною інтерпретацією внутрішньої детермінації подій в їхньому логічному взаємозв’язку [68, с. 224]».

Можемо підсумувати, що особистісний міф – це певний сценарій, несвідомий зразок, який людина втілює у своєму житті. З усієї різноманітності несвідомого матеріалу людина “обирає для актуалізації” міфологеми, відповідно до своїх особистих розумінь і сенсів. Таким чином визначається міфологемний матеріал, що стає персональним міфом. Людина інтерпретує й використовує його індивідуальним способом. Це стає можливим завдяки особливості логіки побудови міфічного матеріалу, який ніколи не має одного значення, а є нескінченною сукупністю інтерпретацій.

Сучасна психологічна наука не створила чіткої схеми механізму опредметнення міфічного змісту. Не викликає сумніву факт, що цей процес відбувається, але яким чином, за якими законами людина обирає той чи інший сюжет, пояснити й довести експериментально поки що не вдалося. Інтеріоризація міфологем та їхня інтерпретація є скоріше несвідомо-навмисним, а не свідомим актом, що призводить до вибору долі. Цей процес, як уже зазначалося, є динамічним за своєю сутністю. Він триває протягом всього життя. Узагальнюючи, можна сказати, що від моменту народження і до смерті людина “творить світ” і закони його функціонування. Це відбувається тому, що вона - суб’єкт, і сприйняття світу для неї можливе лише за допомогою структурних елементів – конструктів, схем картини світу. Людина створює певну систему, що скеровує процес сприйняття інформації, уможливлюючи її існування в світі.

← Попередній розділ

Наступний розділ →

...

Всі права захищено. Копіювання матеріалів дозволяється лише із вказанням авторства та посиланням на першоджерело.
Copyright MyCorp © 2018