Міфологема «доля» - невід’ємна складова історії творення української культури

Головна → Статті → Цей матеріал

Скуловатова О.В. Міфологема «доля» - невід’ємна складова історії творення української культури // Духовна культура як домінанта українського життєтворення: Зб. матеріалів Всеукр. Наук. – практ. Конф., Київ, 22 – 23 грудня 2005 р. – К.: ДАКККіМ,  2005. – Ч. І. – С. 110–113.

Міфологема “доля” - невід’ємна складова історії творення української культури

В канву історії українського народу щільно вплелося уявлення про певний закон, що визначає закономірності існування життя. Він існує на рівні відчуття та називається - доля.

За своєю сутністю доля є міфологемним утворенням. Загалом міфологема “доля” стала невід’ємною складовою існування нашої нації, своєрідним символом “українського життя”, а уповання на неї означує менталітет українця.

Якщо уважно подивитися, то можна помітити її прояви в сучасному житті. Ми використовуємо вирази, на зразок: така його доля, не доля йому, шукати долі, боротися з долею, йти проти своєї долі та інші. В деяких виразах слово “доля” не озвучується, але мається на увазі: так склалося, не склалося, на роду написано, так має бути і багато інших.

Український рушник – матеріальний символ долі, де різним кольором позначають віхи життя: Я візьму той рушник, простелю наче долю… (А.Малишко)

На наш погляд, красномовним є те, що в перших рядках національного гімну саме “посмішка долі” виступає основоположним фактором майбутнього успіху держави:   Ще не вмерла України не слава не воля, / Ще нам браття молодії усміхнеться доля… Що ще раз підтверджує її значимість та глибинність.

Тому для розуміння закономірностей розвитку української нації взагалі і її культури зокрема доцільним є зважати на фактор присутності міфологеми “доля” в свідомості нашого народу.

Значення проблеми існування в свідомості людини уявлення про долю розуміли культурологи, історики, філософи, етнологи та психологи.

Аналізуючи проблему життєвого вибору, до міфологеми “доля” звертається С.Я.Карпіловська. В контексті культури різних народів міфологему “доля” розглядають Арутюнова Н.Д., Григорьева Т.П., Горан В.П., Гуревич А.Я., Денисов С.Ф., Ковшова М.И., Никитина С.С., Пиотровский М.Б., Стрелков В.И., Толстая С.М., Топоров В.Н, Яворская Г.М. Нахлик Е.К. працював над проблемою “доля” в контексті творчості Т.Г.Шевченко.

Але на сучасному етапі розвитку ця проблема є недостатньо вивченою і потребує більш детального розгляду.

Зауважимо, що міфологема “доля”  проходить червоною нитку крізь всю історію творення української культури. Вона є однією з найбільш давніх екзистенціальних сутностей, що виникла вже в первісній спільноті,  в ті часи, коли людина тільки починала усвідомлювати та переживати залежність свого життя від навколишнього світу та оточуючої природи.

“Першою міфологемою”, характерною для культур мальованої кераміки, зокрема трипільців, можливо вважати образ жінки - породилі, що уособлював ідею відтворення [2; 55], [3; 9], [4; 50]. Припускають, що він існував вже двадцять тисяч років тому [5; 51].  Те, що саме жінка виражала божественну сутність, є зрозумілим, так як для того часу був характерним матріархат. Пізніш культ Богині – Матері зазнав ряд якісних трансформацій, але зберігся як архетип на рівні колективного несвідомого [1; 30].

 Те, що ця міфологема є основою появи міфологеми “доля”, на нашу думку, є очевидним. Це виявляється в народних віруваннях, що долею наділяє мати [6; 94], [7; 132], [8; 451]. Ймовірно, спочатку долю давала Велика-Мати богиня, а потім цю функцію почали приписувати всім матерям, що яскраво проілюстровано у багатьох народних та авторських піснях: Породила мене мати в нещасну годину/ Дала мені злу долю, де ж її подіну? [6; 94]; Вміла мати брови дати,/ Карі оченята,/ Та не вміла на сім світі,/ Щастя-долі дати [9; 29].

В прислів’ї: “Доля Божа краща ніж матчина”, Нахлик Е.К. вбачає певну ієрархію доль [8; 151], але на наш погляд тут відображене глибинне протистояння божественних початків матріархального та патріархального суспільств.

Пізнішою трансформацією міфологеми Богині-Матері є Мокоша, єдине жіноче божество, що було включене до пантеону Володимирових богів [10]. В.Т.Скуратівський вважає, що включення її до пантеону було спробою Володимира об’єднати всі жіночі божества в одному [13; 38]. Б.А.Рибаков визначає її як божество долі, розділивши її ім’я на складові: “ма” – мати, земля, та “кош” – доля [11; 28].

В епоху пізнього палеоліту (40 – 13 тис. р. до н.е.) з прирученням худоби та виникненням первісних форм скотарства зростає значення чоловіків в спільноті і матріархальний лад занепадає. На перший план виходить Бог-Чоловік. З’являється парадигма священного шлюбу Богині-Матері з Небесним Богом-Биком, та її періодичне викрадання Змієм підземного царства [2; 55]. Уособлення чоловічого початку в образі бика було історично зумовлено переважно скотарським способом життя в цей період (Іv – перш. пол. ІІІ тис. до н.е.) [2; 41], відмітимо, що саме бик для багатьох народів  символізував сонце – вогняну сутність. [12; 102].

В давньослов’янській міфології саме Велес асоціюється з туром, биком, деякі дослідники називають його володарем нижнього – підземного світу [10].

Велес вважався супутником Мокоши [13; 38], на рівні архетипів - це був прояв чоловічої сутності жіночого божества. Він вважався покровителем торгівлі.

Торгівля – складне явище. Вона була не зрозумілою для селянина, тому він пов’язував успіх її з зовнішньою причиною – долею [14; 170]. Наприклад, в оповіданнях Р.Ф.Чмихала, лінива доля не хоче робити на полі, а вміє лише торгувати [15; 256 - 264].

 Складно безпомилково виділити похідні, чи Велес як бог долі став опікуватись торгівлею, чи торгівля, маючи в уяві людей зв’язок з долею, через це уявлення перейшла під егіду Велеса. Перше припущення здається більш вірогідним, так як торгівля була більш пізнім явищем, ніж поява уявлення про долю. До того ж, Велес опікувався волхвам, що володіли сакральні знаннями і могли пророкувати долю. Тому зв’язок є очевидним.

Іншим Богом-чоловіком, що має відношення до долі – є Род (Афанасьєв А.Н. [16], Павленко Ю.В. [4], Нікітіна С.С. [7] С.Плачинда [17]). Уявлення про його роль в людській долі дійшли до нас в чисельних прислів’ях: на роду написано; уродитися та вдатися та інш. [13; 81].

Тобто ми приходимо до того, що вже у первісній культурі українського народу міфологема “доля” є надзвичайно значимою. Це проявляється в тому, що вона постійно вплітається в сюжетну канву уявлень про богів, які можуть керувати долею, впливати на неї, та давати її.

У більш пізніх уявленнях доля набуває самобутності та індивідуальних рис, персоніфікуючись та утворюючи окрему істоту.

Ґенеза її появи та функціонування ілюструє надзвичайну значимість та функціональність цієї міфологеми в картині світу українського народу. Розуміючи це значення, ми можемо зрозуміти закономірності творення його історії та культури.

1.  Юнг К.Г. Аналитическая психология. - СПб., 1994. - С. 30 - 38.
2. Історія релігії в Україні: В 10 т. / Ред. Кол. А.Колодний та інш. – К.: Український центр духовної культури, 1996 – 1998. - Т. 1.: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства  / Під ред. Б. Лобовика. – 384 с.
3. Шостак Віктор Михайлович. Найдавніші вірування на території України в їх історичному розвитку від епохи палеоліту до X ст. н.е. (етико- світолядний аспект): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький держ. ун-т ім. Юрія Федьковича — Чернівці, 1998. — 16с.
4. Павленко Ю.В. Дохристиянські вірування давнього населення України. – К.: Либідь, 2000. – 328 с.
5. Губко О.Т. Психологія українського народу: Наукове дослідження в 4 – х книгах. – К.: ПВП “Задруга”, 2004. - Кн. 1: Психологічний склад протоукраїнської народності. – 400 с.
6. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології., 2-ге вид. – К.: Обереги., 2003 – 144 с.
7. Никитина С.С. Концепт судьбы в Русском народном сознании // Понятие судьбы в контексте разных культур. – М.: Наука, 1- е полугодие. – 1994.- С. 130 – 136.
8. Нахлик Е.К. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. НАН України. Львів Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. – Львів, 2003. – 568с.
9. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К.: “Дніпро”, 1981. – 614с.

10.

11.  Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981 – 608 с.
12.  Керлот Хуан Эдуардо Словарь символов. – М.: “REFL-book”, 1994. – 608 с.
13.  Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Дніпро. – 1996. – 729 с.
14.  Міфи України. За книгою Г.Булашева “Український народ в своїх легендах і релігійних поглядах та віруваннях” / Переклад Ю.Буряка. – К,: Довіра, 2003. – 383 с.
15. Д111. Лисевич В. Оповідання Р.Ф. Чмихала. Етнографічний збірник т. хІv. – Львів., 1904.
16. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. К.: “Український письменник”. – 1993. – 63.