Закономірності появи міфологем в картині світу людини

Головна → Статті → Цей матеріал

Скуловатова О.В. Закономірності появи міфологем у картині світу людини. // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка. – К., 2005. - Т. VII. - Вип. 7. - С. 336–344.

Скуловатова О.В.

Закономірності появи міфологем в картині світу людини

В наш час психологічна наука все частіше звертається до феномену міфу. Незважаючи на всі досягнення прогресу, психологи починають визнавати, що мислення людини по суті лишилося міфічним.

Звісно, багато речей було відкрито, створено, але всі наукові відкриття ні на крок не наблизили людство до об’єктивності сприйняття світу.

Але чи потрібна нам ця об’єктивність? Ми змогли адаптуватися в світі, і чи так вже й важливо, який він є насправді. Інша річ, що необхідно усвідомлювати свою суб’єктивність, та не припускатися помилки, вважаючи, що володіємо беззаперечною істиною. Вся історія ХХ століття є прикладом того, як ілюзія людини, що вона розуміє закони існування всесвіту і має право їх змінювати, призвела до невідворотної руйнації  природи, винищення тварин та загальної екологічної кризи.

Усвідомлення своєї недосконалості і суб’єктивності змінює ставлення до життя та формує розуміння місця в світі, що в свою чергу гармонізує стосунки з ним. Тому є важливим вивчення міфологем, які склалися в досвіді існування людства, з метою їх усвідомлення, що сприяє гармонізації відносин людини як суб’єкту та світу як об’єкту її сприйняття.

Для практичної психологічної роботи ця проблема є актуальною, так як психолог весь час має справу з внутрішнім світом іншої людини, що відрізняється від його власного. Цей світ наповнений індивідуальними смислами та міфологемами, що безперечно має враховуватись в процесі консультаційної діяльності. Задача розуміння сутності міфологемних утворень картини світу людини є необхідною і потребує розробки, що розуміли вже в античній Греції. Вчення Платона про “світ ідей” ми можемо назвати спробою створення теорії суб’єктивного образу реального світу, до того ж його вважають першим теоретиком міфу, прирівнюючи сюжет діалогу “Тімей” до філософського трактування міфу [19].  

Детальне вивчення питання розпочалося пізніше, з 50-х років ХХ століття. Але проблема аналізу міфологем як аспекту загального питання про сутність “міфу” не розглядалася в контексті їх місця та ролі в картині світу людини, тому незрозумілими лишаються закономірності її виникнення.

М. Вебер, Е.Фром, Е.Кассірер, М. Хайдегер, Е.Кант, а також К.Юнг,  І.Сєченов, Ж.Фрес, Ж.Піаже, Б.Ананьєв, А.Н. Леонтьєв, А.А. Леонтьєв та інші зверталися в своїх працях до понять, близьких за своєю сутністю до поняття “картина світу”. 

Розробкою проблеми міфу протягом тривалого часу займалась філософія (А.Ф.Лосєв, Л.Леви-Брюль, А.Камю, М.М.Бахтин, Я.Е. Голосовкер, Е. Дюркгейм, А.М. Лобок, Ф.Х. Кессиді, М. Еліаде, Е.Кассирер, Т.М. Алпеева, В.І. Копалов, М. Мамардашвілі, С. Авєренцев, Ю. М. Лотмана, Є. М. Мелетинський, В.Н. Топоров, В.Н. Базильова та  інші).

Одним з перших психологів, хто звернувся до міфу у своїй практичній роботі, був К.Г. Юнг. На сучасному етапі розвитку психологічної науки феномен міфу досліджується в різних аспектах: в процесі мислення (В.М. Розін, А.Г. Вагонов), відношення до реальності та сучасності (Л.В. Ванд, А.С. Муратова, С.В. Григоров, В.П. Терін), в контексті християнської релігії (Р. Штайнер), як форма прояву індивідуального (Г.В. Зубко, Е.І. Кологривова).

Але, незважаючи на значний пласт наукових здобутків і суджень, проблема закономірності появи міфологем в картині світу сучасної людини не є достатньо вивченою.

Тому метою статті є розкрити сутність процесу утворення міфологем в картині світу сучасної людини.

 Ми визначили міфологеми як “результат довгої соціальної еволюції міфу”, внаслідок якої змінюється обрамлення, але лишається основа міфу, що доносить образи світосприйняття [2; 172]. Вони є певними логічними одиницями, які виражають смисли, осягнуті людством протягом історії його існування.

Їх поява є складним двозначним моментом. З одного боку міфологеми - матеріал, що зберігається в колективному несвідомому людства, а з іншого - вони якимсь чином туди потрапили. Наявність їх у колективній пам’яті людства не означає, що вони повинні колись актуалізуватися та потрапити до свідомості конкретної людини.

Не можна не враховувати й такий фактор як вплив оточуючого середовища. Дитина чує казки, пісні, розповіді, спостерігає за поведінкою дорослих і засвоює соціальний досвід разом з міфологемами. Тому ймовірним є те, що міфологема потрапить до свідомості з соціального світу, а не з несвідомого.

Свідомість людини твориться протягом всього її життя. Вона є сукупністю реальностей, створених людиною та їй повернутих, тому ніхто не знає, що є світ, який його матеріально - об’єктивний вигляд.

Ми маємо лише уявлення про нього, картину світу, що постійно добудовується в нашій свідомості. Вона є предметною площиною нашого сприйняття. До її складу входять: загальнокультурні цінності, основні норми поведінки, обов’язкові для всіх, традиційний світогляд, менталітет, знання про світ,  сприйняття світу та міфологеми.

 Міфологема нашого існування, міфологема смислу, долі, добра, справедливості, міфологема смерті та безсмертя - лише конструктивний набір, що в сукупності створює сітку координат – картину світу. Об’єктивність як така не може існувати всередині суб’єкта, процес сприйняття відкидає її.

Звісно, можна виходити з іншої логіки. Наприклад, К. Юнг зазначив, що “суб’єкт - є певна об’єктивна даність, фрагмент світу і те, що виростає з нього, в кінцевому результаті виростає з ґрунту світу… І саме найсуб’єктивніші ідеї ближче всього до природи та сутності і тому їх можна назвати найвірнішими…” [1; 7]. Але, на нашу думку, дане твердження заперечується самим стилем взаємодії людини зі світом.

Вона скоріше протистоїть йому ніж є з ним єдиним цілим. Лише новонароджений постійно перебуває у стані єдності. Він хапає свою ногу і робить собі боляче, чи тягне за неї і падає, не розуміючи різниці між “я” та “не я”, але з часом він починає себе відділяти від оточуючого. З народження до трьох років дитина проходить період розвитку, що для людства тривав протягом історії його існування. Відділившись від світу, ніби протиставивши себе йому, він стає окремим суб’єктом, і починає сприймати інформацію крізь призму суб’єктивності.

Весь час, з самого народження, людина творить світ. З появою суб’єктивності з’єднувальною  ланкою між зовнішнім та внутрішнім виступає переживання.  Згідно з ідеєю Л.С.Виготського, переживання є з’єднуючим  елементом між дитиною та світом [9; 383]. Саме за його допомогою вона присвоює, переносить “в себе” зовнішнє, творячи внутрішнє.

На сьогоднішній день існує велика кількість підходів до розуміння переживання. Їх можна умовно поділити на ті, що означують його як стан, і ті, що надають йому значення цілеспрямованого процесу.

 В філософії Гегеля слово “переживання”, означає: прожити, вижити, бути живим після того, як щось відбулося, пережити  події  [11;11].

З точки зору Е.Гуссерля воно є відображенням зовнішнього світу у свідомості людини [11; 12].

 Д.Тєплов ставиться до переживання як до повноправного психічного акту, в якому виражається вся повнота буття суб'єкта, що пізнає [5; 5].

Овсянкіно-Куликівській стоїть на позиції визначення переживання як певного сліду пережитого, де воно розуміється як результат минулого, що сприяло майбутньому [11; 12].

Розробляючи стадії подолання стресу, Дж. Харвіц означує переживання як одну зі стадій цього процесу [13; 28].

Класик радянської психології А.Н. Леонтьєв велике значення надавав переживанню як своєрідному “сигналу” для особистості, що сповіщає про значення певної життєвої ситуації” [14; 158].

Як суб’єктивний стан людини переживання описують Д.А.  Будницька [5; 5] та  А. Вербан [7; 158]; як діяльність чи процес, направлений на перебудову внутрішнього світу, щоб вийти з кризової ситуації - Ф.Є.Василюк [8; 54], Р.Мей [17; 144] та Ф.Лерш, додаючи, що метою його є встановлення  діалогу людини зі світом [15; 94]. До того ж переживання може виступати як естетична категорія [16; 65].

Всі наведені погляди можна класифікувати за чотирма напрямами:

- переживання - емоційний стан, безпосередньо представлений в свідомості;

-  переживання - відображення зовнішнього світу у свідомості;

-  переживання - слід пережитого, що спрямовує майбутнє;

-  переживання - цілеспрямований процес діяльності.

В рамках нашого дослідження, під переживанням ми розуміємо постійну цілеспрямовану діяльність по “пере-живанню” інформації, що має особистісний смисл [20], метою якої є оволодіння ситуацією, через відтворення іншої, внутрішньої реальності.

Досвід завжди є досвідом переживання. Він з’являється не від  контакту з предметом, а від перенесення його на внутрішній план. Ця дія міфологічна, ритуальна, вона зберігається в культурі.

Як зауважує М.В. Папуча, обрядність в цьому контексті потрібна не скільки для прояву переживання, скільки для повернення в нього, відтворення, що дає змогу пересилити текучість процесу життя.

М.К. Мамардашвілі, переосмислюючи традицію запрошувати плакальників на похорон, прийшов до висновку, що їх роль саме в тому, щоб створити переживання, максимально загостривши емоції, змусити людей відчувати. Ці “моменти гострого відчуття”, є ніби своєрідними “точками зупинки – фіксації переживання ”, що лишають глибокий слід в пам’яті.

Те саме відбувається коли дитина слухає казку. В момент напруженої фіксації уваги на певних сюжетних мотивах виникає переживання. Цей момент важливий саме тому, що в ньому закладено сутність творення психічного.

 Свідомість умовно складається з “точок зупинки – фіксації переживання”. Саме моменти фіксації переживань утворюють внутрішній світ. Так як існування людини без внутрішнього світу є неможливим, вона потребує і прагне переживань.

Культура створює ці “точок зупинки – фіксації переживання”. Вона даність, що існує невід’ємно від людини і є способом задоволення потреби в переживанні. У глибшому розумінні - потреби бути з внутрішнім світом.

М.В. Папуча висунув ідею про те, що існують відчуття та інформація зовнішнього світу, але для того, що б вони стали переживаннями, необхідно щоб пройшла певна робота.

В цьому моменті виявляється динаміка існування психічного: сприйнята інформація потрапляє до свідомості людини, вона має емоційне забарвлення, але вона ще не є переживанням. Вона стає ним після того, як відбулася глибока внутрішня діяльність по осенсуванню, привласненню, наданню особистісного смислу та включенню у якості нового конструкту до картини світу. У способі яким здійснюється переживання закладено сутність індивідуальності.

Робота переживання здійснюється через означення - своєрідне кодування, що дозволяє перевести відчуття в знакову площину.  Найчастіше знак - це слово, але також може бути малюнок, ритм, танок, обряд, ритуал.

Посилаючись на К.Юнга, можливо сказати, що всі старання людства були направлені на закріплення свідомості. Саме для цього слугували ритуали та догмати [22].

Переживання супроводжується розумінням, що починається з називання, використання слів.

В зв’язку з цім доречно згадати позицію Бахтіна М.М., яка зводиться до того, що зовнішнє тіло знака лише обкладинка, технічний засіб для реалізації внутрішнього ефекту – розуміння. Саме розуміння може лише відчуватися в знаковому матеріалі (наприклад у  внутрішній мові). Свідомість може стати свідомістю лише на матеріалі знакового втілення [4; 355], звідси випливає, що переживання, переведене в знакову систему, творить свідомість.

Деякі дослідники заперечують проти використання терміну “знак”, більш концептуальним вони вважають слово символ [6; 26]. На наш погляд, в контексті даної проблеми це не є суттєвим. Можна сказати, що знак є зовнішнім проявом, а символ його внутрішня сутність. Як було зазначено переживання здійснюється за допомогою знака, але знак ніщо, важливе значення, що лежить за ним [4; 370].

Зрозумілою в цьому контексті стає роль міфів. Як показав М.К. Мамардашвілі міфи не пояснюють світ і не моделюють його, вони потрібні, щоб відтворити його знову, вплинути на нього. Це є певна неприродна річ, в якій відбувається створення людиною себе – народження людського.

Можна простежити, що міфологічні мотиви різних народів схожі тому, що люди завжди створюють культуру, що відображує її розуміння світу.

Як вже було зазначено, міфологеми не впорядковують реальність, вони потрібні для того, щоб вона була. Як ми зазначали вище, ніхто насправді не знає яка вона. Міфологеми потрібні, що б реальність взагалі виникла, а переживання є певним наповненням цієї реальності.

Як що поглянути глибше, то стає зрозумілим, що міф продукт не сприйняття, а віддзеркалення на рівні відчуттів, що закладаються в пам’ять, тому, що  спільним для всіх людей є не сам міф безпосередньо, а інформаційний блок, що стоїть за ним: світ, його творення, місце в ньому людини, минуле, майбутнє.

В міфі існують: визначаюче, те, що визначають та знак. Його особливість в тому, що він створюється з деякої послідовності знаків, що існує до нього. Він вторинна семіотична система, де знак, результат асоціації концепту та акустичного образу. Нервова система стає лише означаючим у вторинній системі. Матеріальними носіями міфу є мова, обряд. Як тільки вони стають складовими міфу, вони зводяться до функції означення. Їх задача – створення міфу [3; 78]. Тому відтворення знаку актуалізує міфологеми.

Міф – це переживання пращурів, що дісталося нам у спадок. Він закріплювався через слова казок, оповідей, пісень, приказок, ритми, танці, малюнки, чи обряди, все те, що ми називаємо мистецтвом. Тобто мистецтво – є спосіб переживання світу. Це відома аксіома, що ще раз підтверджує нашу думку.

Якщо сказати ширше, то творення – є переживання. Розумові дії: аналіз, умовиводи також є творення, творення концепції та системи розуміння.  Творчий процес, в широкому смислі цього слова, є діяльністю, направленою на переживання, бо воно завжди несе відбиток індивідуальності і має особистісний смисл. Здійснюється ця діяльність за допомогою знаків  - символів.

К.Юнг зазначив, що поява символу є психологічним механізмом проекції внутрішнього змісту души на природні явища [22], тому можливо вивчати переживання, аналізуючи продукти творчості. Хоча існує небезпека накладання особистісного відбитку дослідника, так як діяльність по аналізу творчості в деякій мірі також  творчість.

“Картина світу пращурів” міститься в колективному несвідомому і тут ми маємо зворотній процес: виконуючи танок, співаючи, дивлячись на картину ми викликаємо до життя переживання наших пращурів, їх відчуття світу.

Зважаючи на це, обряд може стати небезпечною річчю. Наприклад, під час весільної церемонії ми викликаємо до життя переживання пращурів. Клятви, що вони давали і настановлення, яких вони дотримувались, автоматично стають нашими, коли ж порушуємо їх заповіти, автоматично спрацьовують механізми покарання.

Міфологеми є в нашому несвідомому, ми народжуємося з ними, але активуються вони лише за певних умов відтворення. Особливість дитячого розвитку полягає в тому, що його кінцеві форми не дані, не задані. Жоден процес розвитку, крім онтогенетичного, не здійснюється по вже готовому зразку. Людський розвиток відбувається за зразком, котрий існує в суспільстві. Згідно Л. С. Виготського, процес психічного розвитку — це процес взаємодії реальних та ідеальних форм [18].

 Так як людина не може існувати поза культурою, то згідно умов культури з’являються набір міфологем, що впливають на життя, не зважаючи на бажання людини.

Парадокс полягає в тому, що з одного боку мислення дитини є міфічним, вона ніби балансує між міфом та реальністю, а з іншого збільшуючи обсяг свідомості, вона збільшує кількість своїх міфологем.

Припустимо, дитина з нашого культурного середовища опинилася б в суспільстві, що немає поняття “доля”. Вона віднайшла б його, так як оточуючий світ, закономірності буття спільноти, зумовленість та циклічна відтворюваність життєвих циклів спричинили б пробудження міфологеми і не лише міфологеми “доля”.

Але це не відбулося б з Мауглі, тому, що живучи з тваринами він не засвоїв жодного людського знаку – мови, руху, ритму. Тому що це засвоєння є можливим лише в процесі соціальної взаємодії [4; 355].

К. Юнг, провівши дослідження з представниками різних рас, дійшов висновку, що зміст колективного несвідомого є спільним для всього людства [20; 30 ]. Коли б Мауглі потрапив до будь-якої людської спільноти, він все одно б оволодів знаками та вивільнив міфологеми, що дісталися йому у спадок.  

Тобто, для того, щоб “пробудити” міфологему, потрібно оволодіти знаками – символами культури.

Коли дитина бачить посмішку матері, вона з часом розуміє, що це знак того, що все добре. Це один з перших знаків, які закріплюються в її свідомості. Далі, з ускладненням психічної структури, ускладнюється знакова система, дитина оволодіває мовленням.

Запускається процес, що триває протягом життя: символ-знак – міфологема – переживання – конструкт картини світу (це, умовно кажучи, внутрішній канал появи міфологеми, в значенні того, що вони черпається з несвідомого, внутрішньо закладеного ресурсу) та сприйняття-відчуття – переживання-кодування в знаки – міфологема – конструкт картини світу (де стимулом слугує оточуюче середовище).

Тобто ми маємо два способи привнесення міфологем до картини світу людини: внутрішній та зовнішній.

Індивідуальність сприйняття колективного досвіду привносить особистісний смисл. Загальний феномен, у будь якому випадку, буде сприйнятий крізь призму індивідуальності людини, від чого буде залежати її майбутнє. В цьому моменті закладено механізм впливу минулого на майбутнє людини.

Ми не ставили задачу дослідити впливу міфологем на життя людини, тому можемо обмежитись розумінням їх значення для формування картини світу, хоча безперечно, що картина світу визначає життя. Так як людина сприймає світ не в його об’єктивній даності, а відносно  свого уявлення про нього, і відносно того ж уявлення, вона живе в світі і робить свої вибори.

Можемо підвести підсумок, що  так як людині не дано осягнути об’єктивну реальність, вона потребує міфологем, за допомогою яких вона відтворює свою реальність. Роль переживання в цьому процесі полягає в тому, що воно наповнює внутрішній світ та надає смислу реальності, яка твориться. Інформація зовнішнього світу стає переживанням тільки тоді, коли вона обробляється і набуваючи особистісного смислу включається до картини світу людини. В процесі, що проходить від отримання інформації до переживання, виявляється динаміка існування психічного. Цей процес здійснюється через означення -  кодування, яке дозволяє перевести відчуття в знакову площину.

 Міфологема потрапляє до картини світу через внутрішній та зовнішній канали: у внутрішньому символ-знак актуалізує міфологему, що зберігається в колективному несвідомому і переживаючи її своїм, індивідуальним способом, людина включає утворений конструкт до картини світу. Зовнішнім каналом є оточуючий світ, сприймаючи інформацію з нього, людина шляхом переживання кодує її в систему знаків-символів створюючи міфологеми, які утворюють конструкти її картини світу.

Не вивченими залишаються механізми за допомогою яких здійснюється процес переживання та вибору інформації для сприйняття. Це відкриває широке поле для подальших наукових розробок та досліджень.

Список використаних джерел

1. Бакусев В. К.Г. Юнг: Парадоксы жизни и творчества // К.Г.Юнг Психология безсознательного. - М., 1994 – С. 7 – 10.
2. Барретт М. Развитие национальной идентичности: концептуальный анализ и некоторые итоги западноевропейского исследования // Развитие национальной, этнолингвистической и религиозной идентичности у детей и подростков / Барретт М., Рязанова Т. – М., Изд-во Института психологии РАН, 2001. - С. 16 - 55.
3. Барт Р. Избранные работы. – М.: Прогресс, 1989. – С. 78 - 81.
4. Бахтин М.М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведенье // Марксизм и философия языка. Статьи. – М.: Лабиринт, 2000. – 640 с.
5. Будніцкая Д.А. Індивідуально-особистісні детермінанти емоційного переживання у психотравмуючий ситуації. Автореф. – Київ, вид. КНІ ім. Шевченка, 2000р., - 16 с.
6. Бюлер К. – Теория языка. – М., 1995. – 94 с.
7. Василюк Ф.Е. Психологический анализ преодоления критических ситуаций. Автореф. – М., 1981. – 18 с.
8. Вейн А.М., Хехт К. Сон человека: физиология и патология. – М., 1989. - С. 119 - 138.
9. Виноградова Л.В. Когнітивні аспекти суб’єктивного відображення емоційно-важких життєвих ситуацій. Автореф. – Л., 1995. - 24 с.
10. Выготский Л.С. Переживание как единица личности и среды. Психология социальных ситуаций / Гришина Н.В. – СПб: Питер, 2001. - С.199 - 201.
11. Гришина Н.В. Психология социальной ситуации // Вопросы психологии. – 1997. - №1 - С. 121 - 132.
12. Караулов Ю.Н. Показатели национального менталитета в ассоциативно–вербальной сети. Национально – культурная специфика картины мира и различные подходы к её исследованию // Языковое сознание и образ мира: Сб. статей / Под ред. Н.В. Уфимцева. – М., 2000. - С.191 – 206.
13. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. – М.: Педагогика, 1985. – Т.3 – 320 с.
14. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. - М.: Изд-во. Моск. Унив., 1985. - 584 с.
15. Магнусон Д. Ситуационное восприятие – область исследования // Психология социальных ситуаций /Гришина Н.В. - СПб: Питер, 2001. - С.201 - 205.
16. Мирославова И.А. Понятие и структура социальной адаптации. Автореф. – Л., 1974. - 17с.
17. Немчин Т.А. Развитие учения о психических состояниях // Психические состояния / Куликов Л.В. – СПб: Питер, 2000. - С. 47- 52.
18. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы. — М.: Тривола., 1996. — 360 с.
19. Платон Сочинения / Карпов Н.Т. – М. - Ч. 2. - 1841. – 385 с.
20. Скуловатова О.В. Особистіснозначима ситуація, як складова індивідуального підходу до вивчення переживання особистістю нової ситуації // Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції ПДПУ ім. В.Г. Короленка; кафедра педагогіки. – Полтава, 2004. – С.256 – 260.
21. Юнг К.Г. Аналитическая психология. - СПб., 1994. - С. 30 - 38.
22. Юнг К.Г. Архетипы и символы. – М.: Ренессанс, 1991. – 292 с.

Скуловатова Олена Вікторівна